Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Такої смакоти їй не доводилось пити давно, хіба що у дідуся та бабусі в селі. Вдосталь напившись, що аж у животі захлюпало, дівчинка лягла на спину та, дивлячись у бездонне, синє-синє небо, подумки подякувала Творцю за цей безцінний дар, якого вони вчора або не помітили, або його тут просто не було. Та раптом перед її очима постала картина їх учорашніх дій. Ось вони уважно обслідують усе довкола, обходять кожного валуна наоколо… Ні, не помітити струмочок вони попросту не могли.

— Але, все ж таки, наснилось чи було насправді? — не давала Тасі спокою думка, яка, відколи дівчинка прокинулась, вперто не йшла з її голови. — Треба буде спитати Рому, чи йому, бува, не наснилось те ж саме.

Вона захихотіла та, підстрибуючи, побігла будити брата, який все ще спав, правда, перевернувшись на бік та підклавши руку під голову.

— Доброго ранку, юначе! Агов! Ви мене чуєте? — Тася поторсала хлопця за плече та полоскотала по носі пухнастою гілочкою моху.

— Апчхи! А щоб тобі, — Роман розгублено закліпав очима, стараючись зосередитись та сфокусувати погляд на усміхненому обличчі блакитноокої білявки, що, нахилившись, заглядала йому у вічі.

— А, це ти. Ну і сон же мені наснився! Ніяк не можу від нього відійти. Але й сон! Ну, просто ніби наяву. Я ще зроду не бачив такого реального сну! — все більше і більше розпалювався хлопець, чим підтвердив здогадку дівчинки, що їм обом наснилось одне й те саме.

— А, може, то був і не сон зовсім? — примруживши очі, запитала брата Тася.

— А що ж тоді?

— А те, що я теж бачила, як оцей лицар сів на свого коня і поїхав визволяти свою кохану Заріну з полону, у який, через її надзвичайну вроду, заточив її нелюд-батько. Його звуть Гунжі, він складає гороскопи для одного дуже багатого землевласника, що живе у розкішному неприступному замку, оточеному глибоким та широким ровом з водою. Ну що, ти бачив те саме, чи, може, щось інше?

— Точно те ж саме! Лицаря звати Харольд, а його вірного коня — Енселон, — з розширеними від незрозумілого, але такого цікавого випадку-сну, очима, промовив Рома.

— Ходімо, я тобі зараз ще щось покажу. І б’юсь об заклад, цього вчора тут не було. — Тася взяла брата за руку та повела до знайденого за валуном джерела.

— Ну, що скажеш? Чудасія! — і вона розвела руками. Хлопець теж, як і раніше дівчинка, спочатку спрагло припав ротом до води та досхочу напився, а потім, обтрусивши коліна і відхекавшись, мовив:

— Твоя правда. Ми тут вчора добре облазили все довкола, але нічого подібного не бачили. А сьогодні ось маєш — струмок! Думаєш, Зіб допоміг?

— Якщо дріодець має такі надможливості, то, може, і він. А може, над нами змилувалась сама Природа та її Великий Творець. На Дріоді я вже не дивуюсь нічому. Але зараз мусимо подумати про досить буденне — їжу. Будемо шукати дорогу до фургона чи залишимось тут далі шукати Пірата та додивлятись дивний сон? Я більш ніж упевнена, що цієї ночі він продовжиться. Вирішуй сам.

Роман пошкріб потилицю та глибоко замислився. Потім подивився на небо, на скільки піднялось над горизонтом Раміду і сказав:

— Моє рішення отаке. Зараз ідемо на узбережжя, може, Пірат вже давно туди повернувся, поки ми тут блукали, а далі забираємо Террі разом з фургоном та повертаємось знову сюди. Ми все одно не знаємо, де знаходимось, та у яку сторону маємо повертатись назад і не взнаємо, доки з нами не вийдуть на зв’язок. Отож краще постараємось провести цей час цікаво та з найбільшою користю, яку можна витягти з такої ситуації. А цікавішого місця, аніж тут, відколи ми виїхали з поселення, нам ще не зустрічалось. Одне погано — що тут ці гострі камінці. Та їх можна позбирати на купу. На узбережжі лиш треба буде нарвати побільше горіхів.

Дівчинка схилила голову, на знак згоди з братом, і вони дружньо пішли у напрямку берега, визначаючи шлях за компасом, який знову увійшов у свій звичний ритм роботи.

Йти ставало все легше та легше, бо почали зникати камінці, та натомість знову з’явились колючі зарослі.

— Я думаю, що Террі протягне поміж ними фургон, — сказала Тася, відламуючи одну колючку за іншою.

— Будемо надіятись, — підтримав її брат.

Скоро показались верхівки пальм. Компас вже жодного разу не збився і Тася почала підозрювати, що вчора це було зроблено кимсь навмисно, щоб вони заночували біля лицаря та його коня.

Піднявшись нагору, діти побачили, що Террі спокійно собі жує, смикаючи з купи жмути сухої трави, біля нього бігає Пірат, який, зачувши знайомі кроки, з радісним вищанням, яке переходило в оглушливий гавкіт, кинувся їм під ноги та забився в екстазі.

Піднявши песика на руки, Рома почав його підкидати, а потім розцілував у розчулюючу мордочку, з прикритими від задоволення очима та передав його Тасі, якій Пірат відразу ж взявся облизувати руки та обличчя.

— Де ж ти був? — запитав собачку хлопець, гладячи по скуйовдженій шерсті. Пірат винуватими очима подивився на нього та відвернувся.

— От шкодник! Та де ж він все-таки бігав? А ховає очі — отже, знає, що завдав нам клопоту і, значить, сам кудись був запропастився і ніхто у його раптовому