Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

На ньому Улановський. Це вже на іншій війні, на першій світовій. Бравий молодець у солдатській папасі, в шинелі з погонами, з двома Георгіївськими хрестами, посміхається.

Спомин про давні дні розтривожив, видно, Улановського. Примовк гість. Дивився на Павла зажурено, ніби крізь роки. А той в уяві бачив не молодого Улановського, а свого, тоді теж молодого батька.

Згадав Дзеніса. Той говорив, що латишів, як підданих російського царя, теж мобілізували на імперіалістичну. Той полк, в якому опинився Ян під час революції, збунтувався, перейшов на бік більшовиків.

«А Улановський? Вони ж з батьком служили у Франції разом. У 1916-му. А потім?»— думав. Хотілося все знати й про Улановського, який тепер служить в Червоній Армії і носить «кубик».

Розділ чотирнадцятий

У цей день Павло Чепель кинув листа з дороги батькам у Гуляйгору. Пообіцяв, що як тільки приїде в Москву, знайде провулок Хлібний і передасть листа з рук у руки.

Йому й самому було б шкода не побачитися з Улановським.

У кількох місцях на дорозі виставлено указки «Об'їзд». На окремих ділянках розрівнювали гравій, сипали гарячий асфальт. Зелений дим стелився на свіжому полотні дороги, сповзав на узбіччя. Хлопці то спускалися в долину, то знову піднімалися на гору, петляли між дорожніми смугастими будками, котлами з варом, під якими гудів огонь. Видно, що люди працюють напружено, в єдиному ритмі, прагнучи завершити свої плани до святкової дати — вісімнадцятої річниці Жовтневої революції. Було приємно згадувати, що й вони кілька днів тому впоралися із своїм завданням, і про це — рапорт, який знаходиться з ними, у велопробігу.

Дорога веде на північ, на Москву. Річка Ока зникла, повернула десь на захід, а з ними поруч тече Сура.

На якомусь перехресті довелося, як сказав би батько, брати «цабе». Усе частіше почали з'являтися населені пункти — Тятьково, Сухиничі, Вязьма, Наро-Фомінськ, Можайськ, Коломна.

Назви цих міст народжували в пам'яті знамениті сторінки історії.

Повставали в уяві й славні події, ратні подвиги на полях брані проти іноземного нашестя. Ось так, як на карті нашої Сонячної системи визначено найбільші планети, маяки всесвіту, так звитяги народу світять сучасникам передаються з покоління в покоління. У спадок. «Хто з мечем прийде до нас, від меча і загине». Історики твердять, що ці слова десь на Чудському озері прорік як присягу князь Олександр Невський. Може, й так. Але подібна переконаність завжди звучала під нашими вітчизняними бойовими корогвами і в часи Ігоревого походу і в славній січі на полі Куликовому, і на Бородінському полі, в морських безсмертних походах російських бойових ескадр.

Не зогледілися, як опинилися в Серпухові. Він не значився на маршруті пробігу, може, тому, що це лише районний центр з невеликою кількістю населення. Стояв Серпухов на лівому березі Оки, ще здаля добре видно було рештки древніх укріплень, руїни кам'яних стін і сторожових башт. Якщо про великі міста, в котрих мали побувати, ще в Харкові скористалися надійною інформацією, то про Серпухов, признатися, і не чули. Отже, почувалися колумбами.

Зупинилися біля школи, яка світила білими стінами в глибині парку. Зараз, видно, почалася перерва. Всюди, куди не глянеш, повно дітвори. На клумбах ще цвітуть осінні квіти, але багато опалого листя: був заморозок, і дерева скинули свої шати трохи завчасно.

Школярі байдуже поглядали на велосипедистів. Серпухов не та провінція, де кожна нова людина викликає у місцевих жителів цікавість. Ось зупинилися неподалік двоє дівчат в однакових спортивних курточках. З ними — хлопець.

— Пробачте, — звернувся Іван Кубрак до дівчат, — у школі, здається, велика перерва.

— А ви когось шукаєте?

— Ні, ми вже знайшли — вас, — пожартував Кубрак. — Звіряємо годинники.

Хлопець поглядав на незнайомих велосипедистів якось підозріло, йому не сподобалося, що з дівчатами фліртують отак.

— Пробачте ще раз. Я пожартував. А питаємо таке: де тут можна поблизу пообідати?

Одна з подруг, менша на зріст, здивувалася:

— О, та ви з України? Ось так, на велосипедах? — запитувала українською мовою, схожою на подільську говірку, звичну Павлові з дитинства.

— Чуєш, Віро? Це ж мої земляки! Але, справді, що вам порадити? Я ж тут сама гостя. Крім нашої технікумівської їдальні, нічого не знаю.

— А ти думаєш, їм ресторан потрібний? — обізвався задерикувато хлопець і став пояснювати, де найзручніше поїсти.

— До побачення, дорогі студенти. До по-ба-чен-ня, — навмисне розтягнувши останнє слово по складах. — До зустрічі.

Як тільки ті троє одійшли, Рогов скептично подивився на Кубрака.

— Ну й безпардонна ти людина, Іване. Часом у голові твоїй, як видно, віють вітри, віють буйні.

— Ну, це ти вже занадто. Кубрак — хлопець порядний. А ш;о донжуан, то це так, — резюмував Тимофій Солод.

Знайшли непогану їдальню. Кожен замовляв окремо те, що любив. Іван — сметану з чорним хлібом, Юхим — рибу й сметану, Солод — кефір. А він, Павло, сказав буфетниці, що скучив за яєчнею з салом. Буфетниця відповіла, що яйця тільки поштучно, і то — варені. «У нас не приватна лавочка, а кооперативна торгівля!» — Буфетниця подивилася на Павла, котрий примирливо згодився: «Давайте варені». І раптом пожаліла його — пішла за ширму і чути було, як замовила: «Яєчню з салом. Зробіть, дівчата, для ударника».

Йому подали гарячу сковороду. Сала шматочки, підрум'янені, шкварчали, наче й