Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

вище коліна. Вже ніби й звик без неї. Нема, то й нема. Пристосувався й так жити, одначе — з сього ні з того посиніла, потім тіло стало терпнути. З'явилася червона плямка. А тут приходить Дзеніс:

— Ти що, на той світ зібрався? А якщо це гангрена?

І забрали тоді Івана Чепеля, інваліда першої світової, в лікарню. Одвезли в Жихір. Одразу й попав на стіл, Місцевий лікар Прядкін відомий на цілу округу. Не одного від смерті врятував. Але і в Прядкіна є «своє» кладовище, як у кожного лікаря. Передав батько з лікарні, щоб приїхав до нього з Яком Дзенісом і Павло. Був тоді ще малий, років десять-дванадцять. Дзеніс — за їздового, на возі — Павло і мати.

Зробили операцію. Ніхто в лікарні не сказав, що то в батька за хвороба. Потім вийшов до них Прядкін. Плащик накинув на плечі поверх халата. Начебто спокійний, упевнений у собі.

— Зробили що треба… — І замовк. Важко зрозуміти Прядкіна: задоволений він станом пацієнта чи лише поводиться так, щоб їх заспокоїти. — Рана Івана Михайловича — це, коли хочете, як вулкан. Мовчить, мовчить, а потім прокидається.

Павло не зрозумів, до чого тут вулкан, але йому здалося, що лікар Прядкін нічого страшного не сказав, щоб плакати, як це робить мати. Згадалися батькові слова, які той любив повторювати: сльозами горю не поможеш.

Ян Дзеніс почав заспокоювати матір:

— Ось так і в мене було, Маріє Миколаївно. Поставили у лазареті діагноз — слово чуже, забув уже. Чую — погані мої діла. А бачите, все обійшлося. Ще й на фронт виписали, а не додому. Поранили і мене денікінським снарядом. Під Кромами в ліву руку поцілили, — Поворушив пальцями, демонструючи, що вони в нього слухняні.

Ночувати поверталися додому, адже там залишилася ще зовсім мала сестричка Павлова, хазяйство.

Приїхали вночі. Хата здалася їм пусткою. Тапчан, на якому лежав батько, осиротіло темнів у кутку. Не застали й Надійки — сусідка забрала до себе. З раннього ранку Дзеніс дзвонив із сільради до лікарні, крутив без кінця ручку. Озивалася станція, потім село Бабаї, через яке йшли стовпи телефонної лінії, нарешті Жихорська сільрада озвалася. А лікарня не відповідала. Нікому, видно, підійти. Чи вже щось там сталося і не хотіли відповідати Яну Дзенісу. Став крутити Павло. Йому пощастило.

— Батько мій у вас, Іван Михайлович. Хочу дізнатися, чи живий. — Отак не дуже мудро, по-дитячому запитав у тітки, голос якої почув.

— У нас, слава богу, ніхто не помер. Усі живі,— відповіли йому.

Трубку взяв у нього Дзеніс. Павло не знає, що там йому, дорослому, сказали, але бачив, як латиш зблід, одвернувся од нього. Повісив трубку.

— От що, Павле, — голосом стривоженим, але не безнадійним проказав Ян. — Батько двічі втрачав свідомість. Ліки давали, щоб спав, але він чинив опір, не хотів наркозу. Потім марив довго. Про Улановського згадував, ніби з ним розмовляв. — Дзеніс помовчав трохи, подумав, потім звернувся до голови сільради Микити Маляра. — З нашої станції можна квиток до самої Москви брати? Чи спершу в Харків, а там на пасажирський вокзал?

І того ж дня виїхав латиш з Гуляйгори, почіпляв свої нагороди. В дорозі згодяться, щоб не подумали про нього як про спекулянта, яких непівський період розплодив.

Три дні його не було. До пізнього вечора сидів Павло біля сільради, і, як тільки Микита Маляр виходив кудись, хлопець мерщій дзвонив у Жихор. Його там уже впізнавали.

— Живий твій тато. Живий, — заспокоювали. То жіночий голос, то чоловічий одгукувався.

Ще один ранок розвістили півні. Зібрався Павло, як завжди, в сільраду, але раптом почув — під їхніми ворітьми зупинилася знайома ресорна бричка, Увійшов Ян Дзеніс. Нарешті! Павло побачив, що він не сам — з ним незнайома людина. Висока, одягнута по-військовому. Картуз із зіркою, суконна з високим коміром гімнастерка з петлицями, і на них — по «кубику».

Мати серед двору стала як укопана.

Ян Дзеніс каже:

— Маріє Миколаївно, приймайте гостя. Товариш Улановський.

Яку Дзенісу сказали в сільраді, що вони тільки-но дзвонили в Жихор, Прядкіна не застали, а черговий лікар повідомив: Іван Михайлович іще в критичному стані. Чи дозволять побачення? Без дозволу Прядкіна ніхто цього вирішити не зможе. Він буде лише завтра вранці.

Дзеніс бачив, як зблідла Марія Миколаївна. Спробував по-своєму пояснити їй ситуацію. Якщо головний дозволив собі виїхати з лікарні, виходить — кризи немає, Прядкін у таких випадках знає, де його місце.

Тієї ночі, пам'ятає Павло, спала лише Надія. Ян Дзеніс сходив додому, але відразу й повернувся. Марія Миколаївна пригощала гостя молочним супом з локшиною, домашнім хлібом. Павло й собі за компанію посьорбав трохи, хоч не дуже любив таку їжу. Йому як молоко, то саме молоко. А ще краще — товчена картопля із смальцем.

Гість від чарки відмовився. Випив чаю.

Марія Миколаївна тим часом дістала з сундука сімейний альбом. Фотознімки пожовкли від часу, зблякли. Господиня не помічала цього, впізнавала одразу. Оце ось вони у Кам'янці-Подільському, їздили одразу після весілля. А це Іван Михайлович ще не жонатий, 1906 рік. Таким повернувся з Маньчжурії. Розгромили їх тоді японці. Забрали російські міста Порт-Артур і Дальній. Важкий був похід, верталися ні з чим. Хвалити бога, декому пощастило залишитися живим. Розказував Іван Михайлович, що з їхньої кулеметної роти, в якій був піднощиком патронів, сім чоловік тільки й зосталося. Інші — хто в могилу, хто — в полон. Павло і нині дивувався, слухаючи цю мамину розповідь.

Та ось ще одне фото.