Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

– «А чого я там не бачив?»… Хочеться запитати, – а що ти, власне, бачив? Такі люди і в житті дуже нецікаві та й забралися вони в таку далечінь, тому тільки, що просто хотіли заробити. Вони завжди бурчать, усім заздрять, і є варіантом равлика, закинутого за тисячі кілометрів від рідного болота. Равлик і на реактивному лайнері залишиться равликом…

Своє завдання я виконав успішніше, ніж сам очікував. Дуже допомогли монгольські колеги, які пам'ятали мене доброю пам'яттю. Допоміг в організації екскурсії навіть анекдот придуманий мною і ненавмисно пущений «в люди».

Я писав про свої враження рідним і друзям на 26 адрес, а знаючи, що друзі будуть перечитувати мої листи один одному, намагався якось різноманітити їх, щоб не було, наче, під копірку. Втім, надовго мене не вистачило і я вдався до хитрощів:

– «Ти хочеш знати, яка вона Монголія? – Уяви собі Карпатські гори густо заселені вірменами – це й буде Монголія»…

Справді, серед радянських спеціалістів вірменином був, якщо не кожен третій, то четвертий – точно! У розмові із заступником директора ГОКа я торкнувся теми «вірменського засилля», а він розповів мені мій анекдот, а я йому признався в авторстві. Крім того, заступник директора виявився моїм «земляком» – з Жданова, де я в 1973 році налагоджував автоматику місцевого пивзаводу і питання про екскурсію і розташування групи було вирішене одним розчерком пера в одну хвилину…

За вікном пропливає Монголія, така і одноманітна і різноманітна одночасно. Сильний боковий вітер створює з підвітряного боку потягу розрідження і перед моїм вікном нуртує справжня заметіль з вирваної торішньої трави. Трава тут, відмираючи, перестає триматися за ґрунт, і вітер зриває її, як вона росла, – кущиками. Часом трави так багато що за трав'яною заметіллю абсолютно зникає пейзаж. За вікном суцільний жовто-бура круговерть. Іноді промайнуть, підносячись вгору, навіть великі кущі, вирвані з корінням.

Вітер надсадно виє, намагаючись перекинути несподівану перешкоду, але хоч це йому і не під силу, часом здається, що потяг йде тільки по одній рейці… Зараз за вікном суцільна стіна, що клубочиться бурою ведмежою тушою. Не видно навіть придорожніх телеграфних стовпів. Але ось потяг змінив напрям і тепер йде з попутним вітром, можна хоч вітрило ставити. Заметіль негайно припинилась. Відкрився Орхон. Свинцева поверхня його піниться білими гребінцями. Незабаром йому набридло бігти наввипередки з потягом, і він стрімко пірнув під залізничне полотно. Вода дуже каламутна після весняного паводку і сезону пилових бур. Пилові бурі не лише в повітрі але і у воді. Птахи не можуть подолати швидкість вітру і, напружено тріпочучи крилами, висять над прибережними деревами.

Береги Орхона – лісисті сопки з мальовничими скельними виходами, повільно спливають за небокрай… Їдемо по злегка згорбленій рівнині, вкритій бурою торішньою травою. Місцями пропливають ясно-зелені плями молодої трави – це ті місця де восени або ранньою весною хазяйнувало полум'я пожежі.

Тільки що проїхали горілу ділянку біля самої колії. Горіла земля ледве чорніє крізь яскраву зелень молодої трави, а все згарище схоже на клумбу посеред жовто-бурого безладдя. Білі, блакитні, жовті квіти, як символ перемоги життя над тліном… Зовсім як у Грибоєдова:

– «пожар способствовал ей много к украшенью»… Чому нам з шкільних років приводили цей вислів, щоб підкреслити тупість і обмеженість Скалозуба? Адже там, де вогняна біда не торкнулася природи, там сонне запустіння. Віджиле не дає жити молодому… У чому тут мудрість природи? Невже варварська жорстокість знищення необхідна для якнайшвидшого приходу «квітучого майбутнього» яке, втім, чекає та ж доля?…

Між тим вітер вщух, а хмари набубнявілись дощем, і ось ринула злива, може вперше за цю весну. Висохлий степ миттєво вбирає вологу і за годину після дощу вже ніщо не нагадуватиме про зливу.

Пам'ятаю, в Ерденеті нас спочатку вражало те що, регулярно, за дуже рідкісним винятком, о п'ятій годин ранку неначе відкривався небесний кран – на землю в повному безвітрі прямовисно падали тонни води. Вулиці міста перетворювалися на білопінні потоки, і було абсолютно ясно, що на роботу ми добратися не зможемо. У шість годин ранку кран несподівано перекривався і в сім, коли ми виходили з будинку в сухий, вже спекотливий ранок, в траві щосили тріщали коники і пилюка носилася в повітрі… (Тут я просто зобов'язаний зробити невеличкий відступ: —

Коли ці рядки читав мій старовинний друг, біолог за покликанням, великий знавець природи, на обличчі його з'явилася поблажливо-іронічна посмішка:

– Коники, кажеш? А тобі відомо, що тріщать, не коники, як ти висловлюєшся, а кобилки? Я уявив собі монгольських кобилок у польоті і тут вже настала моя черга іронічно посміхатися: – Якби монгольські кобили, не дай Бог, ще і літали б… Дуже сумнівно, що ці рядки були б мною написані).

Тріпочучи червоно-жовтими крилами коники високо підстрибували і тут же переходили в горизонтальний політ, а оскільки вага їх сягала 2 грамів, а змінювати напрям польоту вони не могли, попадання їх у відкриті частини тіла були дуже відчутні, навіть синці з'являлися. Отже добре що це були все ж коники, а не монгольські кобили…

Потяг робить часті і тривалі зупинки. Кожного разу пильно вдивляюсь крізь пелену дощу, намагаючись з'ясувати причину зупинки, і ніяк не можу розібратися. Треноване око мого супутника – головного механіка спиртокрахмалопаточного комбінату – Дани безпомилково розрізняє десь між сопками сірі ґудзики юрт, а два стовпи з натягнутим на висоті двох метри мотузком між ними означають «стоянку таксі» – конов'язь. Туди приїжджають монголи із запасними кіньми для пасажирів потягу, що виходять на цій «станції». Все дуже просто.

Я тепер часто їжджу у відрядження. Їжджу, майже як барон Мюнхаузен на гарматному ядрі, – на моторизованій бочці зі спиртом на якій хитрющі монголи пишуть «УС»– тобто… вода. Цю хитрість знають навіть діти, але усі роблять вигляд, що