Олександра Бракен - Темні уми

— А хто ж тоді той чоловік з пістолетом? — вигукнув Лаям. — Її бойфренд?

Чоловік, що висунувся з вікна і стріляв, змушений був відволіктися на позашляховик у хвості, відтак почав розвертатися у протилежний бік. Але часу в нього зосталося на півподиху. Постріл із позашляховика вцілив йому у груди, здійнявши у повітря бризки крові. Ще один постріл — і мертве тіло стрільця звісилося з пасажирського вікна вантажівки. Водій — жінка — навіть оком не повела, щоби глянути на нього.

Я спостерігала, як передній бампер червоної вантажівки нарешті відірвався від позашляховика. З обома пробитими задніми колесами машина, трясучись, звернула вбік, на зустрічну смугу, аж поки остаточно не зупинилась на узбіччі шосе.

— Це вона, — почула я слова Лаяма.

Я повернулася назад, насправді очікуючи побачити, як крізь розтрощене заднє вікно нашого фургончика у мене цілиться Роб. Проте Роб кермував.

Кейт сиділа на пасажирському сидінні, міцно стискаючи в руках гвинтівку.

— Будь ласка, просто відпустіть мене, — мовила я, вхопивши Лаяма за плече. — Я повернуся до них. Не треба, щоби хтось постраждав.

— Саме так! — прокричав Чабс. — Пригальмуй, нехай виходить!

— Ану обоє заткніться! — мовив Лаям, кидаючи Чорну Бетті на смугу праворуч, а потім знову — ліворуч. Позашляховик радше їхав услід за нами, аніж переслідував. Важко було сказати, чи це ми сповільнились, чи то вони додали газу, бо за мить позашляховик врізався у нас, і цього разу навіть паски безпеки не вберегли нас від різкого струсу.

Лаям щось пробурмотів під носа, але його слова потонули в раптовому шквалі зливи. Опустивши скло, він висунув руку, ніби показуючи позашляховику обганяти.

— Зроби щось! — волав Чабс, хапаючись руками за кермо.

— Я намагаюсь, — мовив він, — але сконцентруватись не можу!

Він намагається використати свої здібності. Від усвідомлення цього мене пройняв жах.

Великі краплі, що періщили у вікна, геть розмили довколишні дерева, але Лаям про двірники наче забув. Якби увімкнув їх, то, можливо, ми би помітили, як назустріч нам мчить інша машина. Пролунав звук її клаксона, вивівши Лаяма з трансу.

Мінівен повернувся на праву смугу, ледве уникнувши лобового зіткнення із седаном. Якби те маленьке авто не загальмувало, позашляховик врізався би просто в нього. Ми із Зу розвернулись саме вчасно, аби побачити, як позашляховик знову відкотився на праву смугу. Кейт вдалося отямитися доволі швидко, тож перш ніж ми звели дух, вони нас уже майже наздогнали.

— Лаяме, — просила я, — будь ласка, просто з’їдь на узбіччя. Я не дозволю, аби вони щось вам зробили!

Не хочу повертатись.

Не хочу повертатись.

Не хочу…

Я заплющила очі.

— Зелена! — у мої думки ввірвався голос Лаяма. — Вмієш кермувати?

— Ні…

— Зможеш краще за Чабса?

— Можливо, але…

— Чудово! — відповів він, схопивши мене за руку. — Сідай на капітанське місце.

Він хмикнув, навіть коли ще одна куля дзвінко прошила металеву шкіру Бетті.

— Давай, це не важче, ніж їхати на велосипеді. Праворуч газ, ліворуч — гальма, а крутиш кермом. Це все, що треба знати.

— Почекай!

Але, мабуть, у цьому питанні права голосу я не мала. Він знову вискочив на ліву смугу, щоби завадити позашляховику ще раз його вдарити, але натомість прискорився і різко вдарив по гальмах. Чорна Бетті зупинилась, а позашляховик пролетів просто повз нас.

Усе трапилось так швидко, що я й не встигла оком кліпнути. Розстібнувши ремінь безпеки і підвівшись, Лаям потягнув мене на водійське сидіння. Машина котилась уперед сама по собі і я запанікувала, натиснувши ногою туди, де, як мені здавалося, мали були гальма. Чорна Бетті сіпнулась уперед, і цього разу я закричала.

— Гальма ліворуч! — Лаям метнувся до приладової панелі, коли позашляховик відновив рух. Я почула, як завищали шини, коли Роб, розвернувши машину, перемкнув швидкість.

— Тисни на газ!

— Чому він не може кермувати? — пригнічено спитала я.

Чабс відсунув пасажирське сидіння достатньо далеко, щоби звільнити його для Лаяма.

— Через те, — мовив він, опускаючи скло, — що він ледве бачить на півтора метри перед собою. Повір, тобі б не хотілось мати такого водія. Тому — тисни на газ!

Я зробила, як було сказано. Машина знову рвонула вперед, у той час як серце, здавалося, підскочило аж до горла. Колеса пробуксовували на мокрому асфальті.

Лаям наполовину звішувався з вікна, наполовину сидів на ньому.

— Швидше! — скомандував він.

Дощ лив як із відра, але світло фар позашляховика пробивало ту непроглядь, поки я вела мінівен просто їм назустріч. Ми їхали так швидко, що кермо під моїми руками двигтіло, так наче шукало лише нагоди, щоби зажити