Олександра Бракен - Темні уми

зробивши глибокий вдих. На її обличчі промайнула образа, затримавшись достатньо довго, аби мене охопило відчуття провини. Вона ж намагалась мені допомогти — бути до мене доброю. Вона гадки не мала, якого монстра врятувала.

Якби знала, то ніколи би не розблокувала двері.

— Ти хочеш повернутися до них?

Чабс дивився на Лаяма, а Лаям — на мене. Він знову перехопив мій погляд, а я навіть цього не усвідомила.

— Ні, — відповіла я, і то була правда. — Не хочу.

Він нічого не відповів, тільки мінівен виїхав на дорогу і покотився вперед.

Що ти коїш, Рубі? — Я хотіла, щоби моя рука дотяглась до дверей, але вони були так далеко, а моя рука — такою важкою. — Вимітайся звідси. Вимітайся негайно.

— Лі, тільки посмій! — застеріг Чабс. — Якщо по нас прийде Ліга…

— Не пропадемо. — мовив Лаям. — Ми просто довеземо її до найближчої автобусної зупинки.

Я закліпала очима. Це більше, ніж я сподівалась.

— Ви не повинні.

Лаям відмахнувся.

— Усе гаразд. Даруй, більше нічим не зарадимо. Не можемо так ризикувати.

— Так, звісно, маєш рацію, — мовив Чабс. — Але поясни мені, чому би нам не відвезти її на одну із найближчих залізничних станцій?

Коли я озирнулась, Лаям мене вивчав, його світлі брови майже зійшлися докупи від якоїсь невисловленої думки. Я намагалась не відводити очей.

— Нагадай мені знову… Рубі, чи не так? Я переконаний, що ти вже зрозуміла, що мене звати Лаям, а милу панночку за тобою — Сюзуме.

Сюзуме сором’язливо усміхнулась. Я повернулася і спрямувала погляд на іншого хлопчика.

— Гадаю, що насправді тебе зовуть не Чабсом?

— Ні, — шморгнув він носом, — це Лаям так прозвав мене в таборі.

— Він тоді на вигляд був як добряче відгодований підсвинок. — На обличчі Лаяма промайнула усмішка. — Але виявляється, що робота у полі і строга дієта краща за свинотабір. Зу зі мною в цьому згодна.

Але Зу не звертала уваги на жодного з нас. Насунувши каптур на самі очі, розвернувшись на сидінні так, щоби мати змогу щось бачити, вона дивилася у заднє вікно. Її губи були розтулені, але спромогтися хоча б на слово вона не могла. Її округле личко зблідло.

— Зу? — спитав Лаям. — Щось не так?

Їй нічого не було потрібно показувати. Навіть якби ми не помітили темно-коричневий позашляховик, що наздоганяв нас, неможливо було не зауважити кулю, яка, вціливши у заднє вікно, пробила його.

9

Одна куля пролетіла по центру мінівена і вийшла крізь вітрове скло. На мить ми завмерли, витріщаючись на отвір і павутиння тріщин, що розійшися довкола.

— От ч…! — Лаям погнав машину вперед, рвучко натискаючи на педаль газу. Ми наче й забули, що знаходимось у «Доджі-каравані», а не у «БМВ», бо на розгін до шістдесяти йому знадобилося, як нам здалось, хвилин із тридцять. Тіло Чорної Бетті затрусилось, і причина полягала не лише в дорожних вибоїнах і тріщинах.

Я розвернулась, видивляючись позашляховик Роба, але за нами мчала яскраво-червона вантажівка-пікап, і чоловік, котрий висунувся з пасажирського вікна вантажівки з гвинтівкою в руках, був не Робом.

— Я ж казав тобі! — закричав Чабс. — Я ж казав, що це — розшуковці!

— Так, ти мав рацію, — прокричав Лаям у відповідь. — Та, може, спробуєш теж чимось прислужитися?

Він крутнув кермо ліворуч, саме у мить, коли чоловік ще раз вистрілив. Мабуть, куля пролетіла занадто далеко, бо в машину так і не поцілила, принаймні я цього не бачила. Чоловік знову вистрелив, і тій кулі поталанило набагато більше: вона влетіла Чорній Бетті в бампер.

Відчуття було таке, наче хтось поцілив у її бік цеглиною. Ми затамували подих. Чабс, котрий сидів справа, застогнав і перехрестився.

Зу скрутилась на сидінні, підібгавши коліна під груди. Каптур цілком прикрив її обличчя, але неможливо було не помітити, як вона тремтить. Я поклала їй руку на спину, щоби вона, бува, не випросталась.

За нашими спинами ще раз бахнуло, але цього разу стріляли з пістолета.

— Що за… — Лаям наважився озирнутись через плече. — Вони це серйозно, га?

У мене серце наче закам’яніло. Червона вантажівка, трясучись, наближалась, і тоді я побачила водія — темноволосу жінку в окулярах, — котра викручувала кермо вбік, щоби уникнути зіткнення із позашляховиком, що націлився просто на неї. Мені не треба було навіть бачити водія, щоби збагнути, кому та машина належить: Кейт і Робу. Але хто ж тоді в пікапі?

— Це вона! — репетував Чабс. — Я ж казав! Вона знайшла нас!