Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

— Ми з Деббі кричали, але Анна не промовила ані слова. Деббі була ближче до дверей, тож вона побігла покликати на допомогу. Мені було страшно лишатися з Анною наодинці, але вона стояла між мною та дверима і я була занадто налякана, щоб рухатися. Анна дивилася на мене скляними очима. Ніби вона була десь не там. Я не знала, чи вона бачить мене. Моторошно. Нарешті прийшов хтось з учителів, а потім і директорка. Вони викликали швидку.

На цьому Дженіс замовкає.

— А поліцію ніхто не викликав?

— Жартуєте? — вона здивовано дивиться на нього. — У приватних школах це не вітається. Усі наслідки ліквідовувала директорка. Приїхала мати Анни, наші батьки і все… владнали. Розумієте, ми на це заслуговували, і всі про це знали.

Ресбак скрадливо продовжує розпитувати:

— А що було після того, як викликали швидку?

— Коли приїхали лікарі, Сьюзен поклали на ноші й занесли до карети. Ми з Деббі та з учителькою пішли за нею. Ми з Деббі плакали, билися в істериці. Директорка забрала Анну до свого кабінету, де вона мала дочекатися приїзду матері. Швидка забрала Сьюзен, а ми з учителькою лишилися чекати наших батьків на парковці.

— Пам’ятаєте ще щось? — питає Ресбак.

Вона киває.

— Перед тим як директорка забрала Анну до кабінету, Анна поглянула на мене, наче це була не вона, і запитала: «Що сталося?»

Ресбак каже:

— Що ви подумали, коли вона це сказала?

— Я подумала, що вона божевільна.

Поштар за дверима намагається проштовхнути купу листів крізь отвір у дверях. Анна стоїть на кухні й спостерігає. Вона могла б відчинити двері й забрати пошту, щоб спростити йому життя, але їй не хочеться. Вона знає, що всі ці сповнені ненависті повідомлення — для неї. Він дивиться у вікно й помічає її. На мить їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд і продовжує запихати конверти. Менше тижня тому вони ще жартували одне з одним. Але тепер усе інакше. Листи падають на підлогу біля дверей неохайною купою. Він намагається просунути в отвір товстий пакунок, але той не пролазить. Поштар запихає його наполовину, а потім розвертається й іде до наступного будинку.

Анна стоїть, не зводячи очей із купи листів на підлозі, з пакунка в отворі. Він не дає отвору закритися. Вона підходить до дверей і намагається витягти його. Це такий конверт із бульбашками. Він застряг і не проходить. Їй доведеться відчинити двері й дістати його з вулиці. Вона визирає у вікно, щоб пересвідчитися, що там нікого немає. Репортери, які ще вранці були там, пішли разом із поліцією. Анна відчиняє двері, рвучко хапає пакет і швидко забігає назад, зачиняючи двері на ключ.

Вона бездумно відкриває пакунок.

Усередині лежав м’ятно-зелений комбінезончик.

Анна пронизливо закричала.

Марко почув її крик і стрілою примчав зі спальні. Він побачив, як вона стоїть біля дверей, помітив купу листів у неї під ногами. Нарешті він бачить краєчок м’ятного костюмчика, що визирає із пакунка.

Змертвіло-бліда, вона обертається до нього.

— Це приніс поштар, — каже вона, її голос лунає дивно і глухо.

Марко підходить до неї, і вона передає пакунок йому. Вони дивляться на нього разом, наче їм лячно його торкатися. Що як це чийсь злий жарт? Що як хтось вирішив порозважатися і надіслати м’ятно-зелений комбінезон жахливим батькам, які лишили дитину вдома саму?

Марко бере пакунок з рук Анни й обережно відкриває його. Він дістає комбінезончик. Він схожий на Корин. Він перевертає його. На грудях вишито зайчика.

— О Боже! — скрикує Анна й, затуливши обличчя руками, вибухає риданнями.

— Це її, — суворо каже Марко. — Корин.

Анна киває, але їй відібрало мову.

До споду малесенького костюмчика причеплено записку. Текст друкований, шрифт дрібний.

«З дитиною все гаразд. Викуп — п’ять мільйонів доларів. НЕ повідомляйте поліції. Принесіть гроші у четвер о другій пообіді. Дізнаємося про поліцію — і ви ніколи її не побачите».

Внизу записки — детальна мапа.

— Її повернуть нам, Анно! — кричить Марко.

Анна відчуває, що може знепритомніти. Після всього, що вони пережили, це звучить надто добре як на правду. Вона бере в Марко комбінезон, прикладає до обличчя і вдихає запах. Вона відчуває запах своєї дитини. Вона відчуває її запах. Забагато емоцій. Вона вдихає ще раз і відчуває, як у неї підгинаються коліна.

— Зробимо, як вони вимагають, — каже Марко.

— Хіба не потрібно повідомити в поліцію?

— Ні! Тут же написано — не повідомляти. Ми ризикуємо все зіпсувати. Хіби ти не розумієш? Надто ризиковано залучати поліцію. Якщо він подумає, що його можуть піймати, то може просто вбити Кору й позбутися її! Треба робити, як він сказав. Без поліції.

Анна киває. Страшно робити це самим. Але Марко має рацію. Чим поліція допомогла їм? Нічим. Усе, що робила поліція, — підозрювала їх. Поліцейські їм не друзі. Треба самим повертати Кору.

— П’ять мільйонів, — каже Марко напружено. Він дивиться на неї, і раптом його охоплює хвилювання.

— Думаєш, твої батьки погодяться на п’ять мільйонів?

— Я не знаю, — вона нервово кусає губу. — Мусять погодитися.

— У нас мало часу. Два дні, — каже Марко. — Треба запитати у твоїх батьків. Їм треба почати збирати гроші.

— Я їм зателефоную.

Вона йде до телефону на кухні.

— Подзвони з мобільного і, Анно, скажи їм одразу — ніякої поліції. Ніхто не має знати.

Вона киває