Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

тому мій батько пішов з життя — загинув під час землетрусу. Коли я розбирав його речі, то знайшов ваш портрет. З поваги до пам’яті батька я надсилаю вам цю картину. На ній напис. Я приєднуюся до його слів».

Коли за кур’єром зачинилися двері, мадам Фужерон розірвала пакунок і на звороті полотна прочитала рядки, написані рукою Сильвіо: «Більше не бійся мене, я до тебе ніколи не прийду.» Тієї ж миті жінці ніби хтось невидимий стиснув горло. На очах закипіли сльози. Аня розправила рулон, поклала його край стола. Перш ніж роздивитися портрет, жадібно закурила. Постояла біля вікна, роблячи швидкі нервові затяжки. Підійшла поволі до стола і уважно вивчила своє зображення. Трохи незграбно, але щиро художник передав своє ставлення до белла донни.

З полотна на світ споглядала не дуже молода, розчарована життям і трохи зла жінка. Вочевидь, ще кілька років тому вона крутила коханцями, як циган сонцем. Тепер це в минулому. Якась тривога, що краяла душу прив’ялої красуні, прорізала зморшку між її розкішними бровами, неприродна блідість скувала вуста. «Невже це я? Дарма він мене так викрив. Це… жорстоко. Я зробила все, що могла зробити жінка мого віку, окрім задоволення власних бажань,» — з прикрістю подумала Анна. Проте багато що художник підмітив досить влучно. Налинули спогади. Згадала, як востаннє, прощаючись на вокзалі, італієць цілував її руки. Він з наївністю дитини планував прожити свої останні роки в неї вдома, в товаристві белла донни, Каміли та Анжели. А втім трагічна загибель спонсора була тільки на користь теперішній власниці цього будинку.

Синьйор Конті нарешті її розгадав, вона справді така: корислива, навіть безжальна в досягненні мети. Щоправда, останніми місяцями її характер змінився. Белла донна стала плаксивою, як дівча, і часто думала про те, що їй немає на кого спертися. Вчинки теперішньої мадам Фужерон не вирізнялися раціональністю. Скажімо, недавно Аня накреслила таємну операцію, про яку не здогадувався ніхто. Мсьє Недяк якось прохопився, що за тиждень вечірнім рейсом до Парижа прилетить Микола Курилець — його родич і партнер за бізнесом. Звідки ж йому було знати, що це батько Анни, з яким вона не бачилася вже десять років. А от Ален, якщо він цікавився у міністерстві імміграції документами новоспеченої француженки, міг про це дізнатися. Чи не тому він так наполегливо пропонував їй долучитися до українського бізнесу Недяка? Подруга зволікала з відповіддю, і це дратувало Рекара.

Після обіду Анна збиралася вирушити своїм «Ягуаром» в аеропорт Шарля де Голля. Там вона мала стати свідком прибуття Миколи Курильця до Франції. При цьому воліла би залишитися непоміченою. Тому мадам Фужерон знадобилася перука рудого кольору і невиразний темний брючний костюм. Це рішення було спонтанним. Власне, тієї зустрічі бажала занедбана, приспана душа Анни, про яку вона згадувала досить рідко. Поки що жінка не придумала пояснення, навіщо це їй, хоча зазвичай просто так, знічев’я, нічого не робила. Однак цього разу трапився винятковий випадок. Певно, Франсуа побажає, щоб вона вкотре виконала роль перекладача. Та тільки не буде цього…

Сіявся холодний грудневий дощ, над трасою завис густий туман. Згодом здійнявся вітер і у лобове скло монотонно застукала льодяна крупа. Замислена Анна ледь розминулася з машиною, яка ніби наосліп виїхала на зустрічну смугу. «Якийсь дивак», — подумала Аня, глипнувши навздогін цьому «Шевроле». Потім, часто дихаючи, жінка зробила дві корисні речі: викинула цигарку за вікно машини й вимкнула мобільний телефон, хоч до останньої хвилини сподівалася дочекатися дзвінка від Алена. Потім, картаючи себе за неуважність, Аня наказала собі: «Треба зосередитися».

Раптом млосно заскніло лоно. Ні, цьому життю не бути. Вона позбудеться дитини. Чомусь спав на згадку вчорашній сон: наче вона, цікава школярка, босоніж вбігає до прохолодної глиняної хати, що в Соболівці, і відчуває сильний, дивовижної краси трунок. «Що це пахне?» — запитує у бабусі. «Онде на печі — сухий деревій, рум’янець та м’ята. Ще, може, трохи аїру та любистку залишилось. Кілька років лежать там. Час спалити цю траву», — відповідає бабуся і махає рукою у бік черені. Чорний отвір печі вмить спалахує яскравим вогнем…

Аня тріпнула головою і не зрозуміла: то було вчорашнє видіння чи, може, побачене щойно, поки вона на хвильку задрімала за кермом?

Цікаво, що означає цей сон, подумала жінка. Певно, щось не зовсім добре. І без того минулий рік був важким: загинув Сильвіо Конті, помер, не витримавши бюрократичної тяганини, Святослав Браславець. Ален став чужим. Зруйновано надії на вчителювання. Ніби під час суворої зими, загинув виноградник її, Аниних сподівань. Лише одна лоза залишилася живою — Анина розірвана родина. Батько… Прагнення побачити його виявилося непереборним. У його появі на французькій землі була якась невідворотна логіка буття. Уявити важко, що тепер він — бізнесмен, керівник спільного підприємства. Його успіх викликав у дочки приплив ревнощів. Невже це той самий Микола Курилець, її батько-невдаха, якого ледь терпіли вдома, виснажений відрядженнями фінінспектор, а донедавна жалюгідний пенсіонер?

А втім, навряд чи там є привід для заздрощів. Примхливій доні Курильців, цій шибайголові, навіть у хвилини слабкості досі жодного разу не хотілося повернутися до того життя, від якого вона з такими зусиллями втекла. Умань, її ровесники, колишні вчителі, сусіди, далекі і близькі родичі — усе це було для Анни тепер нереальним і ніби ховалося за якоюсь пеленою. Мати бачила відстань, що утворилася між нею і дочкою, тому вагалася, чи варто їй бути з дітьми разом. Казала, що через свою мізерну пенсію не хоче бути тягарем для своїх «француженок». А поки що їм не зайвим було б тримати під рукою хоч якийсь рятівний круг. На крайній випадок знадобився б і Сильвіо, але Господь розлучив його з белла донною.

Анну розривали суперечливі почуття. Несила було змиритися з тим, що в неї стає все менше можливостей для того, щоб круто змінити своє життя, якщо виникне таке бажання. Невже ніколи не станеться нічого нового і несподіваного? Невже час, коли вона насолоджувалася особистою свободою і вільним вибором, закінчився? Це було не тільки сумно, а й смертельно боляче. Тим нещаднішим було усвідомлення того, що вороття на Батьківщину немає. Водночас жінка сповна відчула, що насправді останнім і незрадливим прихистком для людини може бути тільки рідна земля. Доля послала їй виняткову можливість — приїзд батька. Серце віщувало: не скористається цим шансом — шкодуватиме решту свого життя. Транс, в який її вкинула ця подія, повторюватиметься знову і знову. Поїзди суму нестимуть француженку в далечінь, старики з роками йтимуть з життя,