Михайло Медуниця - «Батько народів» очима часу

— справжній, Хоч і невдалий, дилетантський замах, який за своєю простотою (а може, саме завдяки цьому) ледь не призвів до того, що країна втратила б вождя на десять років раніше, ніж це відбулося насправді. Рівно п’ятдесят років документи цієї справи зберігалися у найсуворішій таємниці і лише недавно, пише ізраїльський журнал "Година пік", товста тека відкрила свої пожовклі сторінки...

Отже, 23-літній сибіряк, єфрейтор Дмитрієв, поранений наприкінці 1942 року і визнаний непридатним до подальшої стройової служби, але не списаний зовсім, опиняється у Москві як один із солдатів-інвалідів, які охороняли музей В. І. Леніна на Красній площі. Перебуваючи у такому місці, він, безумовно, мав можливість досить уважно спостерігати за порядком в’їзду і виїзду урядових автомашин із воріт Спаської вежі Кремля, і це, мабуть, єдине, що він міг зробити у плані підготовки до задуманого ним замаху. Через віконний проріз він мав можливість бачити всю Красну площу— вона була перед ним, як на долоні: Мавзолей, храм Василя Блаженного, Лобне місце, пам’ятник Мініну і Пожарському...

...І ось — було це в кінці грудня 1942 року — на площі біля Лобного місця (пам’ятаєте, кам’яне узвишшя біля Храму Василя Блаженного, навпроти Спаської вежі) з’явилася людина з гвинтівкою у формі єфрейтора.Червоної Армії. Впевненим кроком він наблизився до цього узвишшя, розмотав дріт, котрим була прикручена до огорожі невеличка хвіртка, відчинив її й опинився усередині огорожі. Кам’яними сходами він піднявся на Лобне місце і застиг там у позі вартового у всіх на очах.

...Так він простояв на своєму узвишші майже дві години. Кілька разів до нього підходили оперативники (у документах з тієї ж теки містяться протоколи допитів...) із запитанням, хто він такий. Дмитрієв чітко повертався обличчям до того, хто питав, називав своє ім’я, прізвище, номер частини. А на запитання, що він тут робить, знизував плечима і стереотипно відповідав: "Ось прийде зміна, спитаєте у начальника варти".

Час од часу відчинялася брама Спаської вежі, звідти виїжджали великі чорні лімузини — Дмитрієв не виявляв до них інтересу: він знав приблизно час, коли мала з’явитися машина, яка його цікавила. Цей час наближався, і коли, нарешті, відчинили браму і звідти виїхав автокортеж, Дмитрієв був напоготові.

Коли машина, в глибині салону якої він помітив людину з вусами, наблизилась приблизно на відстань двадцяти метрів, Дмитрієв скинув гвинтівку і відкрив вогонь. Він встиг вистрілити тричі. Машина різко загальмувала, потім рвонула вбік, збільшила швидкість, збила на бруківці сержанта міліції, який біг до місця події і витяг на бігу пістолет. Зупинилися й машини, які йшли позаду. Звідти вискочили кремезні молодики і миттєво закидали Лобне місце гранатами. Закривавленого, але живого Дмитрієва стягли з його "постамента" і доправили до внутрішнього госпіталю Луб’янки.

Про подію на Красній площі Сталіну доповіли негайно. На жаль, помилився Дмитрієв: Сталін у той день не виїздив з Кремля. Вуса, які він розгледів у глибині машини, належали не йому, а Анастасу Мікояну, котрий їхав в один з підмосковних колгоспів разом з французьким дипломатом... Поїздку довелось відкласти: у дипломата в результаті стрілянини, відкритої з Лобного місця, було прострелене вухо. Та цим і обмежелись всі завдані пошкодження. Якщо, звичайно, не враховувати того міліцейського сержанта, якого було збито машиною. І, звичайно, самого Дмитрієва.

З цього випадку зробили зразковий процес із серії боротьби з "ворогами народу". Процес був закритий: ніхто не повинен був знати про замах на улюбленого вождя. Але народу було задіяно немало. Понад тридцять слідчих НКВС працювали над розкриттям чергової "правотроцькістської" змови. Понад дві тисячі чоловік — практично всі, хто так або інакше був знайомий коли-небудь із Савелієм Дмитрієвим, були притягнуті свідками у цій справі. А вже такі явно підривні елементи, як безвинний солдатик Андрій Ященко (на своє нещастя, сусід Дмитрієва по ліжку в казармі), а тим паче брат Савелія — Христофор Дмитрієв, з яким вони, до речі, не бачилися більше десяти років) неважко підрахувати, що тоді Савелію було всього дванадцять, та яке це має значення, якщо йде мова про ворогів народу), — ці, звичайно ж, проходили у справі як звинувачені.

Їхня доля невідома: мабуть, матеріали на цих двох (і ще Бог знає скількох людей) були виділені в окреме провадження і підшивалися окремо. Що ж стосується Савелія

Дмитрієва, то його вилікували в госпіталі, після чого піддали таким звірячим і витонченим тортурам, що від їх опису утримаємося...

Може, настане час, і комусь пощастить детальніше розібратися з цією справою, отримавши додаткові матеріали з архівів. І напевно з’ясується, що пильні контррозвідники "викрили" завдяки Дмитрієву не одне вороже угрупування.

Що ж до Дмитрієва, то слідство у його справі велося майже сім років. Рішенням колегії Верховного суду СРСР від 25 серпня 1950 року колишнього єфрейтора Червоної Армії Дмитрієва Савелія Федоровича було засуджено до вищої міри покарання. Розстріляли його того ж дня у дворі внутрішньої в’язниці на Луб’янці.

"Дилетантський замах на товариша Сталіна" ("Книга і культура", серпень-вересень, 1994)
* * *

Дочка Сталіна Світлана писала, що "він був поганим, неуважним сином, як і чоловіком та батьком..." Навесні 1904 року після втечі з першого заслання до Сибіру Сталін провів кілька тижнів у матері в Горі. Це була їхня остання тривала зустріч. Наближалась революція, і Сталін, що став уже помітною фігурою серед більшовиків Закавказзя, не міг відпочивати. Він працював у Тифлісі та Баку, в Батумі і Кутаїсі, виїздив до Петербурга, Фінляндії, турбувався про транспорти зі зброєю. 1905 року Сталін одружився.

1907 року Сталін з дружиною і маленьким Яковом перебрався на помешкання в Баку. Він сидів у в’язниці, коли Катерина Сванадзе померла від пневмонії. Тюремна влада дозволила Сталіну бути присутнім на похоронах. Після смерті дружини Сталін приїздив до Грузії у партійних справах, але зустрічатися з матір’ю у нього.не було ні можливості, ні потреби. Після ще двох арештів і заслань Сталін покинув Закавказзя і нічого не знав про життя і долю матері.

...У квітні 1922 року друга дружина Сталіна Надія Алілуєва разом з маленьким сином Василем провела кілька тижнів у Грузії. Вона зустрічалась з матір’ю Сталіна, котрий написав їй першого листа: "16 квітня 1922 р. Мама — моя! Здрастуй! Будь здорова, не допускай до серця печалі. Адже сказано: "Поки живий — радуватиму свою фіалку, помру — порадіють черв’яки могильні". Ця жінка — моя дружина. Постарайся не образити її. Твій Сосо". Наступного листа Сталін написав лише 1 січня 1928 року, і він був ще куцішим: "Мама моя! Здрастуй! Живи