Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

і замахала хвостом. Він посміхнувся, погладив мене по голові і пішов. А я ще залишилася, щоб роздивитися себе краще.

Гм, Бела… Взагалі-то я нічогенька. І голова не така вже й велика… І  очиці симпатичні… і вуха нормальні… вуха як вуха — красиві навіть.

Тільки от незрозуміло… І Сергійко, і Таня ходять на задніх лапах, а я — на всіх чотирьох. Напевно, тому, що я ще маленька. І хвостів у них немає… Може, підрізали? Гаразд, виросту — розберуся, — подумала я і пішла на кухню. Раптом відчула — втомилася. Вляглася там, де стояла, і тут же «вирубилась».

Сьогодні Сергій не дав мені «піпетку» (тепер вони чомусь називали її «соскою»), а замість цього став тицяти мордою в якусь «миску»… Що воно за «миска» така?

У ній щось смачно пахло, але як же його смоктати? Не виходило, хоч плач! Те, що було в мисці, лізло мені в ніс, в очі, навіть у вуха. Тьху!

Коли я — від носа й до хвоста — та ще Серьожа вивозькалися в цьому смачному, прийшла Таня. Вона тільки подивилася на нас і сказала:

— Ха-ха-ха…

Як на мене, вона не сердилась. Нам раптом стало весело. Я стрибала (або думала, що стрибаю) і гавкала (чи думала, що гавкаю). Але це не важливо. Нам було так класно! Як мені пощастило…

— Бело, це — каша, — сказала Таня. — Зараз ми її їстимемо. Зрозуміла?

Вона взяла мене на руки і отак тримала.

Мені нічого не було зрозуміло, тож я лизнула її в ніс. Таня знову сказала: «Ха-ха-ха», — потім зачепила пальцем з миски трохи каші і дала мені понюхати.

— Бело, їсти.

Треба подумати… Я вже знаю, що Бела — це я. А що ж таке їсти?

Раптом мій язик сам собою став… ковтати!

Ура-а-а-а, вийшло!

Я злизнула кашу з пальця і, повірте, нічого смачнішого досі я не їла.

— Добре, Білченя, чудово…

Коли я підросла, мене повели до якогось чоловіка — його звали «ветеринар». Ох же й не сподобався він мені! Підлий. Спочатку поставив мене на стіл і став гладити, а потім, я-а-а-к шпигоне мене чимось у дупку… Боляче не було, але якось страшенно прикро. Я хотіла його вкусити, але Таня не дозволила. Вона сказала:

— Тихо, Бело, тихо. Ти ж — бультер’єр. А бультер’єрові соромно так поводитись. Це ж для тебе. Щоб ти не захворіла.

Але мені не пощастило: захворіла все одно.

Узагалі, я хворіла часто. Сергій із Танею давали мені таблетки, робили уколи (гидкий ветеринар навчив!) і всілякі інші процедури. Коли мені не хотілося пити, Таня заливала мені в пащу якусь несмачну воду. А найприкріше — не водили гуляти. Обидві мами возилися зі мною, як із маленькою. Я старалася, як могла. Терпіла, коли робили оті гидкі уколи, і навіть сама ковтала таблетки. Нарешті я виросла, зміцніла і перестала хворіти.

Сьогодні мені виповнюється рік! Мені влаштували справжній день народження. Спочатку я подумала, що свято в Сергія або у Тані. Вони наготували стільки смачного! Я так думаю, бо у мене від запахів, які розносилися по всій квартирі, весь час текла слина. Але це «смачне» вони їли самі! А мені дали лише кісточку…

Р-р-р-р — смакота… І я зрозуміла: це свято —моє. Потім Таня і Сергій пили якусь огидну смердючу воду, після чого стали галасувати і веселитися. Вони дзенькали своїми склянками з  отією смердючою водою одне до одного і говорили: «за Белу», «за життя». Напевно, вони так гралися. А потім ми всі пішли гуляти.

Ура! Ура! Ура!

Виходячи з під’їзду, я вже готувалася, як завжди, загнати на дерево цього нахабу — кота Мурзика. Він увесь час норовить учепитися пазурами мені в ніс. При цьому шипить і вигинає спину. Ха, думає, я його боюсь! Сміхота! Я нікого не боюся. Я — бультер’єр-р-р. Зр-р-розумів?

Але Таня сказала:

— Ай-я-яй, Бело. Ти ж доросла собака. Тобі вже рік. Поводься пристойно. Виховані собаки не ганяються за котами.

А Серьожа при цьому гладив мене по голові, по спині, поплескував по грудях.

«Так он воно що… Значить, це таки був мій день народження… Тепер я — доросла. Цікаво, це добре — бути дорослою?»

День видався просто чудовий. Сонячний і теп­лий. Ми ганялися одне за одним, валялися в траві і «брали бар’єр». Мені кидали моє улюблене гумове порося. Я його ловила, приносила, а вони знову кидали.

«Якби мої матусі знали, як я їх люблю! Як мені пощастило!» — раділа я.

Наступного дня ввечері ми з Сергієм, як завжди, пішли гуляти і тренувати «слухняність». Я слухалася. Здавалося, все було добре. Але яке ж було моє здивування, коли Серьожа підвів мене до якоїсь машини і сказав:

— Бело, це — наша машина. Охороняти.

«Напевно, дорослою бути все-таки не так уже й добре, — засмутилася я. Але нічого не поробиш. Стала міркувати: — Що таке «машина» — знаю. Цілком розумію, що таке «наша». А що воно значить — «охороняти»? Тако­го ми ще не проходили…»

Але я вирішила: зроблю все, що вмію.

Обійшла машину довкола. Обнюхала. Серьожа повсякчас повторював: «наша», «охороняти». Потім відчинив двері і сказав:

— Уперед!

Застрибнула всередину, принюхалася. Пахло чужими людьми, тютюном, якоюсь хімією і шкірою. Я вляглася на задньому сидінні і подивилася на Сергійка: «Можна?»

— Добре, Бело, добре. Охороняти.

І зачинив двері.

Мені стало сумно. Невже тепер тут жити доведеться? Але що поробиш, якщо Серьожа або Таня так хочуть — житиму тут. І «охороняти» буду, нехай тільки пояснять по-людськи, що воно таке.

Отже, я влаштувалася зручніше і заснула. Але поспати не вдалося. Хтось став дряпатися зовні. І цей «хтось» був не Серьожа. Та й навіщо Серьожі дряпатися? У нього ключ є. Я щільніше притулилася до сидіння. Якийсь зовсім незнайомий запах… Р-р-р-р-р, дивно…