Леонід Мосендз - Останній пророк

Елісеба знає напам’ять ці нарікання. Про що Малка не починає говорити, завжди нарешті зійде на свою біду, власне нуждарство. Для неї Месія це той, хто нагодує досита її дітей, звільнить її від турбот щоденности, відсторонить непевність завтрішнього дня. Для неї Месія — це великий роздавач хліба, м’яса, риб, олії й вина, гарних одягів, тучних баранців і телят та розкішних жител. Усього, чим без обмеження пересичені багатії-священики, нахабні законники, підлізливі левіти. Для неї Месія — це той, хто хоч раз, єдиний бодай раз, притисне цих багатіїв, що обкрадають її дітей! Притисне так, що з їхніх кадлубів[15] потече тук[16], а з їхніх міхів — гроші! Хай і вони поголодують, хай і вони потерплять! Як вона, Малка, й її діти!

Елісеба знову не слухає. Коли на Малку находить настрій переробити світ на свій кшталт біди й нуждарської заздрости, — ніщо її не спинить. Поки сама не виговориться. Навіть і небезпечно пробувати, бо тоді нарікання й прокляття на голову відважного рознесуться по всьому Геброні. Хай же викричиться, хай вибідкає свою гризоту й ненависть! Але Елісебина мовчанка, видно, зачіпляє Малку, що вже сама себе розбурхала гіркістю й запалом. Так, так! Приходить час і на священиків! Хай собі ніхто не думає, що, вигнавши римлян, Месія залишить багатіїв далі пити кров із бідноти! То вже ні! Він їм покаже! Як ось тепер показують їм римляни! Хай же й пани спробують римської ласки, а не лише бідні! Чи чує Елісеба? Ось як тепер Захарій!

Елісебу струшує! Слово «Захарій» піднесло їй зір до схиленої над нею Малки. І вона бачить перед собою скривлене злістю худе обличчя, сиві пасма волосся, що вилазять з-під зсунутої за вухо хустки і звисають над ямками очиць, колючі очі роздратованої старої жінки. І мовчки занурюється до них своїми розширеними очима. Збентежена Малка робить крок назад, але не замовкає:

— Еге ж! От, як Захарій, якого, кажуть, так побили римські вояки, що ані сісти, ані лягти! Так принаймні говорили сьогодні на горішньому кінці, — додає вона значно тихше й наче вибачливо, відступаючи з острахом кілька кроків назад, коли Елісеба прудко підноситься з місця.

Елісеба вже знає, що це, власне, й було єдиною ціллю Малчиних відвідин: сповістити, що з Захарієм сталося нещастя. Вона хоче крикнути, хоче зрушитися з місця, але тягар сподіваної несподіванки наче прив’язав її до місця й не пускає далі. Лише рука безсило обмацує одвірок. А Малка зніяковіло мовчить і чомусь наближається тісно до неї, заглядаючи до невидних у присмерку Елісебиних очей. А з мовчанки й сутінку виступають і повільно наближаються постаті. Це й Марія, і Ганна, й Дебора, й інші та інші — цілий гурт жінок, що ходять із цього кінця до крамниці й потоку. Знову хтось говорить. Мабуть, ласкаві слова потіхи. Але Елісеба нічого не розуміє, не чує, охоплена однією думкою: нещастя. Нарешті витискує з горла, стиснутого невидимою рукою, слабкі звуки:

— Дякую, що прийшли потішити мене!..

Голос її здушений, але цілком без зворушення, так, начебто нічого особливого й не сталося. Ніхто не завважає, скільки зусилля коштує їй цей спокій, і жінки здивовано обертаються одна до одної, намагаючися обмінятися в присмерку здивовано-обуреними поглядами. А Елісеба звертається до Дебори, доньки найученішого й найшанованішого гебронського законника рабі Давида бен Ісахара, в якого Захарій був улюбленим учнем неписаного закону:

— Твій осел удома, Деборо. Позич мені. Піду до Єрусалима!

Шум подиву перелетів гуртком і злився в гамір заперечень:

— Вночі! Самій жінці! Ні, це неможливо! Комусь треба б іти з нею! Та й то почекавши на день! Неможливо!

Елісеба стоїть мовчки, так, наче цей гамір її не торкається. А коли всі на мить замовкають, ніби притихла нараз зграя шпаків, повторює своє:

— Позич мені свого осла, Деборо! Зараз їду до Єрусалима!

Галас починається знову. Жінки тісно оточують Елісебу.

Кожна говорить своє, але всі згоджуються на одному: треба почекати до ранку. І кожна намагається доторкнутися її, обернути до себе, заглянути в вічі. І тепер відчуває Елісеба, що це не ворожий гурт оточує її, але гурт сестер, що кожна з них приносить їй щирість співчуття й бажання помочі. Та бозна, як довго шарпали б і безуспішно переконували Елісебу жінки, якби з темряви ночі не виступила огрядна постать і розважливий голос не перервав суперечку. Гамір раптом урвався. Старий Давид, Деборин батько, стояв перед гуртом, і всі розступилися перед ним:

— Я також раджу тобі почекати до ранку, Елісебо! Тоді я піду з тобою до Єрусалима. Вночі не годиться жінці мандрувати. Почекай!

Тишина після цих слів стала ще глибшою. Ні, це була нечувана річ, щоб рабан Давид, учений, мудрий Давид, гаон[17] синагоги і законник великого синедріону так говорив до жінки! Ще й обіцяв іти з нею до Єрусалима! Яка честь для жінки! Яка честь для Елісеби, хоч би навіть і для дружини священика, хоч би навіть і дружини найулюбленішого учня, а опісля й приятеля Захарія. Чи ж не оминає мудрий навіть цього самого слова «жінка», а не то, щоб у супроводі жінки йти до Єрусалима! Яка честь для Елісеби! А Давидів голос із