Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

class="book">Після такого вироку товарішів бідному панові Дийжові, звісна річ, уже не те що директорське крісло не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права викладання. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами кількох університетів, науковими титулами і знаннями десятка мов попасував колгоспні свині. І це тільки по великому блату його влаштував на цю почесну посаду наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями із повною торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовищем і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова і правила. Але, очевидно, через те, що за національністю був угорцем і його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти російської. Катований мовою «товаріщів», Піфагор тут дуже швидко вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська як вперлась йому в голову козою — і ні на крок вперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи уже навчилось кожне дерево і кущ на пасовищі, не кажучи вже про його підопічних — колгоспних свиней… І це не сміх!

Піфагор якось спостерігав із цікавістю, як кнур на пасовищі активно висловлював сексуальні претензії свиноматці. Та, видно, була не в гуморі і довго відбрикувалась. А коли це вже набридло, то свиня на чистій російській відрізала кнурові: «Таваріщ, не свінься, а то щас в рило заєду». А ще по якомусь часі Піфагорові почулося, як перед наближенням грози усе свинське стадо під гучні акорди грому заспівало: «Боже, царя храні!». І тоді Піфагор схопив торбу із словниками і метнув далеко у зарослі терня! Про себе ж вирішив: ліпше вже бути свинським пастухом із дипломами європейських університетів, аніж через російську закінчити наполеоном у дурці славного вароша[44] Берегова.

Пан Піфагор, побачивши нас з бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, поважно-аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед вами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа: хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, у лінієчку штани, накрохмалена сорочка, до лиску начищені черевики… І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав інтелігентно пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої, що уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, учителька навішала на мене ще й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій»…

Коротше, окрім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго: доки, як знала казати Фіскарошка, «… у нашому Митькові не завоятив „сербський дух“» — бабин натяк на югославські корені діда Наполійона.

… Того дня до нашої школи із перевіркою наскочили мій улюблений інспектор райосвіти пан Годя. Для них вже стало ритуалом: як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські і учнівські душі. А оскільки наша школа знаходилась найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор