Інгрід Нолль - Аптекарка

моя колега — хокеїстка. Щопонеділка вони демонстрували одна одній свої синці. Мозолиста поверхня її долоні під час рукостискання в неприємний спосіб нагадала мені про її захоплення.

— Гелло, що ти тут забула? — сказала Ортруд і звільнилася від букета запорошених сухоцвітів.

Я зраділа, коли вона пішла. Щоправда, я була вдячна їй за одну пораду з дитячим харчуванням. В аптеці було мало їстівного для щоденного вжитку. Але з персикового пюре для немовлят, з додаванням вершків та кількох свіжих ягід, виходив вишуканий десерт, до того ж за ціною виробника.

— У мене була подруга, — повчала пані Роземарі Гірте, — яка оживляла сухі квіти спреєм для волосся, звісно ж, без хлорфлуорокарбонів.

Пані Рьомер, Павел, Коля, Доріт і Ґеро наповнювали собою нашу палату в цей день. Мою сусідку вперше відвідав чоловік. То був аптекар на прізвище Шредер.

Зрештою, усіх не надто галантно проганяв доктор Кайзер. По тому я практично не мала сил на розповідь.

Виявлені в шухляді Дітера гроші збили мене з пантелику. Я прокручувала в голові різні пояснення. Найменш імовірно, що то були особисті заощадження Дітера. Усе радше скидалося на те, що він хотів обвести мене навколо пальця. З Левіном спілкувався лише Дітер, тож уся та дика історія, яку він мені повідав, напевно, була брехнею. Але якби мій коханий мав намір змитися з грішми, то взяв би з собою всю суму. Якщо ж він мені збрехав, то це мало спливти після повернення Левіна.

Розгадка крилася в тому, що вони обидва були спільниками. Історія зі збитою жінкою могла бути правдою, адже не суперечила манері їзди Левіна. Можна було повірити й у те, що Дітер мав привезти в Марокко заставу. Але з доларами в столі точно щось нечисте.

Ну за що мені таке? Я чортихалася. Чому мені знову і знову траплялися якісь негідники? Добре, що не надала Левіну доступу до свого рахунку. У легальний спосіб мій чоловік не зміг би розпоряджатися моїм майном.

«Вам так просто мене не здолати, — думала я тоді. — Я значно мудріша за вас». Але вже від самої думки про те, що моє життя могло бути в небезпеці, ставало моторошно. У відкритій битві я точно не мала шансів, краще було б здаватися милою й дещо наївною. Чи, може, ліпше зробити благородний жест і віддати Левіну мій дім та мої статки?

«Гроші змінюють характер, — спало мені на думку. — Раніше я менше переймалася матеріальним речами, була скромною у своїх потребах». Та не встигла розбагатіти, як зрозуміла, що раніше помилялася.

Наступного дня зателефонував Дітер. Усе пройшло гладко, вони вже в ексклаві Сеута на північному узбережжі Африки. Наступного дня чоловіки збиралися сісти на пором до міста Альхесірас на півдні Іспанії.

Левін узяв у нього слухавку й щиросердечно заговорив:

— Золотце, слухай, я розумію, що ти гніваєшся. Але якби ти знала, крізь що мені довелося пройти… Буде дуже погано, якщо ми з Дітером затримаємося тут на півдні на кілька днів і трішки відпочинемо?

Я вдала невеличку образу й велике занепокоєння, а тоді по звуках відчула, як Левін, зітхаючи з полегшенням, запалив цигарку.

Тепер у мене буде ще кілька днів, щоб розробити стратегію. Я вдруге піднялася сходами. Можливо, був якийсь знак, який я проґавила. Тамерлан покрався за мною й одразу ж умостився на оббитому зеленим кріслі, поверхню якого роздряпав до мохоподібного рельєфу.

Я довго стояла у спальні, оглядаючи фланелеву постільну білизну з халтурним декором у вигляді квітів шипшини, які, мабуть, у шістдесятих були для бабусі Левіна новинкою. Коли їх востаннє прали? Борючись із легким блювотним рефлексом, я задерла матрац із трьох частин і підголівник. А втім, така схованка більше підійшла б старим людям, профі ж скористалися б банківським сейфом.

На жаль, я не могла так просто забрати собі свої долари.

Я ще раз переглянула папери. Відсутність посвідчень, документів та полісів медичного страхування свідчила про те, що у Дітера має бути ще один сховок. Та й усі інші його пожитки були настільки дрібними, що помістилися б у дві валізи. Тим часом я знайшла фото, на якому він був з батьками, братами й сестрами — позувала велика сім’я, напружена й виряджена. Не скидалося на те, що в його батьків був фотоапарат і вони знімкували дітей на кожному кроці, як це було в моєму домі. Бідні люди, одразу видно.

Тяжке дитинство! Яке право я мала засуджувати Дітера? Раптом я відчула, що мої долари втратили значення. Я кохала цього чоловіка, байдуже, що він задумав. І він теж мене кохав. Я була схильна вірити своїм інстинктам.

Знову і знову я поринала у роздуми, чи варто піти до юриста. Якщо Левін залишиться з порожніми кишенями, то в жодному разі не пристане на розлучення. Але чи міг він мені якось зашкодити?

Ще й як міг — принаймні допоки я знала його таємницю. Треба було застосувати ту ж тактику, що й Герман Ґрабер: скласти заповіт таким чином, що у разі моєї смерті все майно переходить до фондів Червоного Хреста. Уже наступного дня я збиралася заплатити в районному суді за виготовлення такого документа. Одна копія мала б дістатися Левіну.

Коли після такої обтяжливої справи я повернулася ввечері додому, на в’їзді до подвір’я, немов друзі, стояли один біля одного «порше» та «мерседес». Чоловіки повернулися. У мене затремтіли коліна. Я залишилася на кілька хвилин у машині. Треба було обійняти Левіна чи Дітера, а може, взагалі нікого?

Хай там як, але рано чи пізно мені треба зайти в будинок. Вхідні двері відчинили ще до того, як я знайшла ключ. Несподівано для мене Левін міцно мене обійняв.

Стіл був святково прибраний (включно з пластиковими підставками), горіли свічки, пахло гарячим маслом. Йому треба багато чого виправити, сказав Левін і налив мені