Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Ввімкнена на столі лампа впустила до кімнати м'яке мерехтливе світло, хоча і звузила навколишній простір до певних меж. Віктору зовсім не хотілося спати: насичений подіями день не бажав відпускати його. Він дістав з теки рукопис та перегорнув декілька сторінок.

«Завтра ж відвезу його Кларі! — промайнуло у нього в голові. — Шкода тільки, без Марка можуть виникнути труднощі з публікацією. Та й нехай! Я не бігатиму за ними як слухняний песик».

Насправді він давно розмірковував про зміну видавництва; останніми роками платили не дуже, та й терміни здачі нового матеріалу з кожним разом ставали все жорсткішими. Крім того, йому вже надходили цікаві пропозиції. Просто Віктору подобалося працювати з Марком, який завжди допомагав з виходом книг та брав на себе більшу частину клопотів. Проте зараз стан справ виглядав трохи інакше, і мимоволі доводилося замислюватися про майбутнє. Це, звісно, не означало, що без Марка його письменницькій кар'єрі прийшов кінець, але деякі кроки, які б не дозволили їй остаточно впасти у прірву, зробити було все ж таки варто. Втім, поки ситуація залишалася невизначеною, будувати далекосяжні плани навряд чи мало сенс.

Підійшовши до столу, Віктор помітив лист — ймовірно, його принесла сюди Ельза, коли проглядала пошту. В конверті лежав один-єдиний папірець, і Віктор не одразу збагнув, що це повістка до суду, адже подібного роду послання він не отримував з того часу, як покинув адвокатську практику. У повістці йшлося про те, що йому належало з'явитися до суду другого листопада цього року у справі про загибель Каміли Нетке в автомобільній аварії, яка сталася чотирнадцятого серпня того ж року. Нижче були різні деталі. Закінчувалася повістка адресою, куди саме він мав прийти. Друге листопада наставало вже завтра.

В очах Віктора потемніло, а ноги стали свинцеві. З одного боку, він розумів абсурдність цього послання, тому що бачив свою дочку, хай і засмучену через Фелікса, всього кілька годин тому. З іншого боку, ім'я Каміли промайнуло в сьогоднішній розмові з паном Бове, і тут безумовно проглядався зв'язок.

— Що, чорт забирай, сталося чотирнадцятого серпня?

Він спробував згадати хоч щось відносно цієї дати, але в голові виникали лише незрозумілі фрагменти. Все літо йому довелося працювати над новою книгою, тоді як Ельза з Камілою гостювали у знайомих на узбережжі. Він не пам'ятав, скільки часу вони були відсутні, так само як не пам'ятав дня їх повернення додому. Наче хтось навмисно стер його спогади. Та раптом перед очима промайнуло видіння, схоже на кадри з німого кіно, де Віктор стоїть під дощем поряд з перевернутим «Рендж Ровером» і тримає на руках скривавлену Камілу; не ту маленьку дівчинку, яку він збив на дорозі три дні тому, а власну дочку.

Холодний піт пройняв його з голови до ніг, змусивши вибігти з кабінету та кинутися по сходах нагору: він мав переконатися, що з його донькою все гаразд, і зараз вона спить у своєму ліжку. На другому поверсі було темно, здавалося будинок впав в глибоке сонне забуття. Віктор наблизився до дитячої — із-за дверей не чулося жодного звуку, — нечутно зайшов у кімнату і ввімкнув світло.

Спочатку він нічого не зрозумів і деякий час безглуздо витріщався на ідеальний порядок у кімнаті. Причому занепокоєння викликала нова лялька у вигляді немовляти, яка сиділа на застеленому ліжку поверх ковдри та яка здалася йому знайомою. Коли ж стало зрозуміло, що Каміли в кімнаті немає, його охопила справжня паніка. Він підбіг до шафи та одним рухом відчинив дверцята, у першу чергу для того, щоб розвіяти свої побоювання. Весь одяг був на місці, включаючи шкільний костюм і осіннє пальто дочки, на нижній полиці лежала ціла купа коробок зі взуттям. Втім це ані трохи його не заспокоїло. Він перебіг від шафи до письмового столу і став нервово висмикувати з нього шухляди. Зошити та ручки градом посипалися на підлогу, але зупинитися Віктор уже не міг. І тут у його голові знову спалахнуло видіння, в якому одне зображення почало швидко змінюватися іншим.

Цього разу він мчав по нічному шосе з величезною швидкістю, і дощ несамовито тарабанив у лобове скло, наче намагався втримати автівку на місці. А на задньому сидінні, за водійським кріслом, ховалася перелякана Каміла — про її присутність Віктор навіть не здогадувався. Він просто нісся вперед, поки в одну мить машина не втратила керування і, зірвавшись з дороги, не вилетіла у кювет...

Видіння зникло так само несподівано, як і почалося, та Віктор не одразу усвідомив, що стоїть посеред дитячої кімнати, яка тепер мала жалюгідний вигляд. Усюди були розкидані речі Каміли, її іграшки, зошити, в той час, як шухляди від письмового столу лежали купою на підлозі. Це нагадувало безлад у його кабінеті два дні тому, коли він не зумів впоратися з власними емоціями. Віктор стер з лоба краплі поту та притиснув долоні до скронь, намагаючись позбутися головного болю. Він не знав, що робити далі — куди бігти, кому дзвонити. Відчуття порожнечі заповнило собою все навкруги, і від цього хотілося вити. Та раптом йому спало на думку: «А що, коли Ельза не захотіла залишати Камілу без нагляду і поклала її спати у себе в кімнаті?»

— Ну звісно, так вона і зробила! Який я йолоп!

Він кинувся геть з дитячої та вже за п'ять секунд стояв біля дверей їхньої спільної з Ельзою спальні. Світла тут не було, але контури меблів легко вгадувалися в місячній доріжці, що збігала від вікна безпосередньо до його ніг. Віктор клацнув вимикачем на стіні, щоб не дати сумнівам ні єдиного шансу, і в цю мить крик відчаю вирвався з його грудей.

Він відчув, як в мозок встромилося мільйон гострих голок, завдаючи пекучого болю, а пам'ять накрила хвиля спогадів. Віктор обхопив голову руками та впав на коліна просто посеред порожньої кімнати, де не було ні Ельзи, ні Каміли. Йому ледве вдавалося дихати, оскільки