Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
75
«Люблю зимы твоей жестокой / Недвижний воздух и мороз, / Бег санок вдоль Невы широкой, / Девичьи лица ярче роз, / И блеск, и шум, и говор балов, / А в час пирушки холостой / Шипенье пенистых бокалов / И пунша пламень голубой», — це той образ Петербурга, якому на «долішніх», фольклорних поверхах російської культури відповідають частівки типу «Что за славная столица, / Развеселый Питинбрюх» із, до речі, майже тавтологічним пушкінському знаковим рядом («Там трактиров, погребов / И кофейных домов [інакше, простолюдинських еквівалентів до „блеска, шума и говора балов“ та „холостых пирушек“. — О. З.], / Там таких красоток много, / Будто розовый цветок» [цит. за: Топоров В. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 262]). Такого — «развеселого» — Петербурга-«Пітінбрюха» — в принципі, цілком підхожого «топосу» для «мочиморд» і взагалі, як знаємо із спогадів сучасників (а згодом і з петербурзьких сторінок «Журналу»), не чужого Шевченковому побутові, — у Шевченковому тексті, одначе, дійсно-таки шукати годі: ні його «карнавально»-фривольні поезії, зокрема й писані по стінах «в час пирушки холостой» («Вип'єш першу — стрепенешся, / Вип'єш другу — схаменешся, / Вип'єш третю — в очах сяє, / Дума думу поганяє»), ані поодинокі епізодичні прориви в «Кобзарі» спеціально «салонової», хоч і дуже по-шевченківському інтерпретованої, теми («Огні горять, музика грає…») абсолютно нічим не виказують власне «петербурзького» походження: балювали-бо («реготались і танцювали») і в Мосівці та Качанівці, і незрідка не менш бучно (прикметно, що єдина власне бальова сцена в Шевченковій прозі — то якраз бал провінційний: у «Музиканті», — причім автор користає із цієї нагоди, аби устами оповідача в черговий раз ушпилити тогочасну російську літературу за її безоглядний «петербургоцентризм», у даному випадку — за протиставлення балюючого «центру» балюючій «провінції» в категоріях, відповідно, піднесеного та смішного: за Шевченком, і «тут», і «там» «формы одни и те же, и львицы и львы одни и те же, и ежели есть между ними разница, так это только та, что провинциальные львы и львицы немножко ручнее столичных, чего [сколько мне известно] списатели провинциальных балов не заметили»).
76
Цветаева М. Наталья Гончарова // Цветаева М. Соч.: В 2 т. — М.: Худож. лит., 1988. — Т. 2. — С. 74.
77
Плющ Л. Я-Ти — слово Т. Шевченка // Сучасність. — 1984. — Ч. 3. — С. 30—55.
78
Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émjgré Poet // In Working Order. — P. 40.
79
У книзі «У всякого своя доля» та розвідці «Застукали сердешну волю…» (Сучасність. — 1995. — Ч. 3—4).
80
Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: — У 6 т. — Т. 6. — С. 312.
81
Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 349.
82
Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1986. — С. 52—111.
83
Там само. — С. 68.
84
Див. гасло: Топоров В. Н. Яйцо мировое // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — 2-е изд. — М.: Сов. Энциклопедия, 1988. — Т. 2. — С. 681.
85
Мережковский Д. С. Свинья Матушка // Мережковский Д. С. Павел І. Александр І. Вольная Россия: Драма для чтения. Роман. Эссе. — М.: Моск. рабочий, 1989. — С. 760.
86
Про це згадує в своїх спогадах В. Аскоченський (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 133—134); у повісті «Близнецы» до чеснот героєвої «ідеальної коханки» залічується, зокрема, і те, що вона «ни одного романса не знает. По возвращении из Полтавы пела, бывало, иногда какой-то „Черный цвет“, а теперь и тот забыла». Судячи з усього, Шевченка не на жарт непокоїло те розбещення смаку, яким у провінційній Малоросії супроводилася русифікація і яке відтак перетворилось на одну з «вічних» тем української літератури (класично вивершену Старицьким в образах Проні й Галахвастова у «За двома зайцями»). Навзагал це універсальна ситуація всякої міжкультурної взаємодії — коли явища, запозичені з інокультурного контексту, не можуть бути адекватним чином поціновані власне через свою «позаконтекстовість», ненормативність. Проблеми з'являються тоді, коли сам той чужорідний «контекст», в очах неофіта геть недиференційований, узагальнено-гомогенний, наділяється, з тих чи тих причин, автономною привабливістю: коли, наприклад, усе «російське» в імперії стає для позбавленого своєкультурної освіти неросіянина синонімом «освіченого» (пор. у Гоголя в «Різдвяній ночі» про «грамотный язык», — справедливости ради варт відзначити, що всередині власне-Росії — Великоросії — таку функцію «грамотної», «правильної» мови натоді виконувала французька). У висліді те, що в питомому, «домашньому» оточенні є не більше ніж субкультурою соціальних марґіналів («лакейською», за визначенням Достоєвського, котрий подав вичерпний образ такої субкультури в «Братах Карамазових» — у розділі «Смердяков з гітарою»), — те у «виїзній», експортованій версії, силою самої своєї національної атрибуції, цілком здатне витіснити автентичну локальну культуру (романси Смердякова за жанром не надто різнились від розучуваних збитими з естетичного «плигу» полтавськими інститутками). Це один із невідворотних аспектів культурної колонізації — метафорично висловлюючись, «обмін», у духовній сфері, тубільного золота на привезені шкельця й кольорові пацьорки, на що Шевченко зареаґував з усією приналежною чуткістю національного інтеліґента.
87
Хоча, здавалось би, цілком вільним від певного морального мазохізму Шевченко бути таки не міг із причин нібито об'єктивних: непідробна гіркота, з якою він пише про своїх братів і сестру в автобіографії для журналу «Народное чтение» («Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!» [Повн. зібр. тв. — T. 5. — С. 260] — кінцева фраза, що являє мовби підсумок, — за Сковородою, «силу» — власної життєвої історії), вірш «Сестрі», написаний 1859 p., у якому поет прагне урівняти свою долю з Ярининою («Ти… / На панщині, а я в неволі!..» — «неволя», завважмо, на той час була вже два роки як у минулому), неомильно зраджують Шевченкове невідступне почуття вини за виняткову, коли розглядати її в самих лиш соціально-класових координатах, фортунність своєї біографії, — а якраз почуття вини, як доведено пізнішим психоаналізом, і становить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», після закриття браузера.
