Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

несвідоме джерело мазохізму. «Мазохізм, — запевняє Ж. Дельоз, — це не втіха від болю і навіть не втіха від кари… Страждання — не причина втіхи, але попередня умова, необхідна для її настання» (Делез Ж. Представление Захер-Мазоха: Холодное и Жестокое // Венера в мехах: Л. фон Захер-Мазох. Ж. Делез. 3. Фрейд / Пер. с нем. и франц. — М.: РИК «Культура», 1992. — С. 268—269), — отже, своєрідний вступний емоційний «податок», що його мученик почуття вини платить за змогу вільно втішатися життям. Так ось, нічого подібного в Шевченка ми не знаходимо — і в почуттях, і в долі він постає напрочуд чесним, тобто вільним від усіляких, любих психоаналітикам, «викрутів» (властиво, морального шахрайства). Описаний психокомплекс, натомість, вичерпно характеризує російську дворянську інтеліґенцію (і — вужче — літературу) з її щирим (детермінованим виною) вболіванням за долю народу де-небудь у Монте-Карло або на Капрі: та, справді, «викуповувала» у власного сумління свій життєвий гедонізм найнепідробнішими моральними муками, на свій лад вульгаризуючи християнське «не покаєшся — не спасешся». У пародійно-загостреній формі цю питому традицію російської літератури вже в наш час представив покійний Віктор Некрасов у притчі про «писателя Первухина»: «Чего невеселый, спрашивают, Володя? Дома плохо? Да нет, все в порядке… Дачу ремонтировать надо, денег не хватает? Да уже кончил, третий этаж отгрохал. Деталей к машине не можешь достать? Какие там детали, новенький „Шевроле“ в гараже стоит… Так в чем же дело? — Народу тяжело…» (Некрасов В. П. По обе стороны океана; Записки зеваки; Саперлипопет… — М.: Худож. лит., 1991. — С. 317), — те, що в XX столітті перетворилося на анекдот, у XIX становило ще цілком живий і болючий внутрішній конфлікт, якого Шевченко уникнув, не в останню чергу, коштом самохіть обраної для себе дольової неблагополучности.

88

Батай Ж. Литература и зло / Пер. с фр. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — С. 30—49. Паралель, на рівні світовідчування, між «окаянним» (самовизначення!) Шевченком і французькими «проклятими поетами» впадає в око вже при першому наближенні й, гадаємо, заслуговує на докладнішу компаративістичну студію.

89

Топоров В. Н. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 261—262. Цікаво, що трохи далі В. Топоров визнає за Петербургом також і модус примусової страждальности, — але на його думку, «страждання, пов'язане з Петербургом, і „момент неґативного“, ним породжуваний,.. містить у собі й щось благого, „момент позитивного“, що полягає саме у вивільненні чогось глибинно-важливого, посутнього, людського. Втім, дивуватися з цього не варт, бо, як сказано, де небезпека, там і порятунок (в ориґіналі гра слів: „где о-пасность, там и с-пасение“. — О. З.)» (там само. — С. 266). Як бачимо, тут той самий російський класичний мазохізм, «не покаєшся — не спасешся» (див. прим. 25) (в електронній версії — примітка 87 — Прим. верстальника.), тоді як за Шевченком «петербурзькі страсті» нічого не «вивільняють» — вони тільки нищать, убивають у героєві от власне що «глибинно-важливе, посутнє й людське» — талант, любов і, нарешті, саме життя.

90

Про цю полеміку (і літературу довкола неї) див. у монографії: Борев Ю. Б. Искусство интерпретации и оценки: Опыт прочтения «Медного всадника». — М.: Сов. писатель, 1981. Пікантно, що загалом російські дослідники (на відміну від польських) вельми нерадо визнають полемічний характер поеми Пушкіна, тут-таки кваплячись підкреслити, що, мовляв, не можна «знецінювати» її, розглядаючи «тільки» як відповідь Міцкевичу (див.: Там само. — С. 118—120). Нічим іншим, як от власне що віковічним самодержавним устроєм вщепленою тенденцією до «монологізації» культури й гранично можливої мінімізації її внутрішньої варіативности, не потрапимо ми витлумачити це наївне переконання, буцімто полемічність у якийсь-то спосіб «применшує» ориґінальність твору. Серед винятків, вільних від цього передсуду, вкажемо на цікаву компаративістичну розвідку М. Епштейна «Фауст и Петр на берегу моря» (Эпштейн М. Парадоксы новизны: О литературном развитии XIX—XX веков. — М.: Сов. писатель, 1988. — С. 41—64).

91

Є рація порівняти цей Шевченків опис пам'ятника із подібними враженнями іншого чужинця (бо ж наратор поеми дивиться на місто саме очима зумисного чужинця, ні з чим тут не знайомого, як не дивився навіть Міцкевич) — маємо на думці А. де Кюстіна (вплив його скандальнозвісного епістолярного мемуару «Росія в 1839 році» на шевченківські «петербурзькі ґротески» раніше запідозрив В. Скуратівський, не ставши, проте, розвивати цього спостереження [див. його: Шевченко в контексті світової літератури // Історія і культура. — С. 6]): «Уславлена статуя Петра Великого… справила на мене винятково неприємне враження… Постать чоловіка на коні не є ні античною, ні сучасною: це римлянин з доби Людовіка XV…» (Шевченків, у даному разі ще й професійний художницький, сарказм: «У свиті — не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита», — так само націлений на анахронічність образу). Задум Фальконе маркіз вважає «фатальним», виконання «безпорадним» (Custine, Markiz de. Listy z Rosji: Rosja w 1839 roku. — Ed. 2. — Warszawa: Editions Spotkania, 1991. — S. 43), а цілу славу пам'ятника приписує «шарлатанській писі жінки, яка його спорудила» (Ibid. — S. 73) і для якої Шевченко так само шкодує навіть власного імені, заступаючи його презирливим, «метацитатно» скалькованим із російського ориґіналу пейоративом — «Вторая».

92

У листі до О. Кобилянської (від 30 травня 1906 p.), згадуючи, як сердечний приятель тамтої дозволив собі після розриву пліткувати про неї «при пиві», Леся Українка дає вельми характеристичний коментар: за це, на її думку, «вже справді нема ніякого оправдання, бо то не тільки подло, а й, як кажуть росіяни, „пошло“ (platt, gemein), то вже є „вина проти духа святого“» (Цит. за: Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости / УВАН. — Нью-Йорк, 1970. — С. 777). Зваживши на спеціальну Лесину нехіть до християнської термінології, можна припустити, що їй тут дійсно «забракло слів» на оцінку того, що стоїть нижче від усяких, можливих у категоріях культури, оцінок (гірше за підлість!).

93

Цит. за: Топоров В. Н. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 340.

94

До речі, і боятись його не можна — під страхом загину, цілком імовірно, що й вічного (див. про це, напр., у розділі «Страхи» у зб.: Гнатюк В. Знадоби до української демонольоґії / Етнограф. комісія НТШ. — Т. 2, вип. 1. — Львів, 1911), — цей останній, для християнина непорівнянно більший страх, витісняє «менший».

95

Див.: Переписка Н. В. Гоголя: В 2 т. — М.: Худож. лит., 1988. — Т. 2. — С. 352.

96

Інстинкт, у даному випадку культурологічний, і тут не зрадив Гоголя: розуміється, версія про «божевілля Сатани» аж ніяк не є спеціально українська — мелькаючи,