Роман Іванович Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по-різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.

— Давно не бачив вас, пане Шимонович.

— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу... Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа...

— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так... — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте... А там, у Чернятині, великий у вас маєток?

— Гарний маєток... Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом... Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.

— І їхню працю?

— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов...

— А за прообраз братимете свій маєток?

— Напевне... — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.

— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.

— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я... Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.

— Правда ваша, пане Шимонович... Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним... Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну... подвійність?

— Був такий гріх, пане Юрію... А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макічвеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше... Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?

Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості... Не святий же і Рогатинець. Грети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?

— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства — теж...

— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні:

«Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби...

— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.

— Чув я — ви розійшлися з ним.

— На жаль, навіки... А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана...

Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.

— Я читав «Пересторогу» в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви... Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим римським папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди...

— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — Підкажіть, де наш вихід.

— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, .мужність. Ви почали... А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.

— Неправда це... Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба...

— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантськпм ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва...

— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю.

А за віщо і де проливають її тепер поляки?

— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за