Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

ненависть. Про те, як і чому та ненависть повстала, ми говорили. З упливом століть ксенофобія москвинів щораз збільшувалася, а за наших часів дійшла свого апогея. Московський історик В. Ключєвскій пише: «Невиразно пам’ятаючи, що корені світської науки криються в поганському греко–римському краї, москвини думали, що і сучасна наука живиться тими самими поганськими соками з того злого ґрунту. Тому філософська еллінська мудрість викликала у Москвина почуття страху і ненависти. Ту мудрість вони мали за діло грішного вільнодумного людського розуму. В поученні московського «кніжніка» читаємо: «Богомерзостен пред Богом всякій, кто любіт ґєамєтрію; а сє душевниє ґрєхі — учітьса астраномії і елінскім кніґам». Інший книжник писав: «Ащє нє учєн словам, нє учєн діалєктікє, ріторікє і філасофії, но разум Хрістов в сєбє імєю». Із страхом, закляттям і хрестом тікали московські «кніжніки» від еллінської та латинської мудрости. Участь у церковних «новшествах» греків та українців, яких підозрівали в зв’язках з латинством, настирливе накидання ними наук, поширених на латинському Заході, нерозумна любов уряду до непотрібних — на думку москвинів — змін, які приходили з того ж Заходу, звідки уряд привозив і добре годував хмари єретиків, — все це поширювало серед московського суспільства здогад, мовляв, всі ті церковні зміни робить латинство, а Нікон з його грецькими та українськими помічниками є знаряддям Папи Римського, який знову пробує златинщити святий православний московський народ» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Патріарх Нікон доручив кільком українським та грецьким вченим–теологам виправити, відповідно до старих грецьких текстів, помилки в московських церковних книжках, що їх зробили напівграмотні московські переписувачі. Нічого нового Нікон не впроваджував, жодних змін не робив, але й ця звичайнісінька друкарська коректа книжок викликала в Московщині велику бурю і великий розлом у Московській Церкві. Противник поправок, чернець Саватій, писав цареві: «Ех, ґасударь! Смутіліся і кнігі портят. Свела їх с ума несовершенная іх ґраматіка да прієзжиє нєхаї» («нехаями» москвини називали українців. — П. Ш.). На Московському церковному Соборі в 1667 присутні східні патріярхи докоряли протопопові Аввакумові, що він не визнає те, що визнають всі православні Церкви. На це Аввакум каже: «Всєлєнскіє учітєлі! Рім давно пал, і ляхі в ньом жє паґіблі — до канца лішілісь враґамі хрістіанства. А у вас праваславіє пьострає от насілія Турскава Маґамєта. Нємощни ви сталі і впредь прієзжайте к нам учітса; у нас Божею блаґадатью самадєржавіє, а до Нікана–атсіупніка праваславіє била чістає і нєпарочнає» (В. Ключєвскій).

Противники поправок, т. зв. старообрядці чи старовіри, масово збиралися в хатах і запалювали хати разом з собою. За роки 1675–1691 так спалили себе понад 20000 москвинів. Релігійний фанатизм? Ні! Релігійний фанатизм був і на Заході (св. інквізиція). Був на Заході і великий розкол в Християнській Церкві (протестантизм), але там ходило про великі принципи, про мотиви, про самі основи християнської релігії. Розкол же в Московській Церкві спричинили навіть не обрядові дрібниці, але чисто технічна справа коректи, напр., виправити «прігвозділі до хреста» на «прігвозділі ко кресту». Різниця в одній букві! 20 тисяч москвинів спалили себе із–за «трєґубава–суґубава» алілуя (співати «алілуя» тричі чи двічі), або двох– чи трьохперсного хрещення і т. п. Темні маси? В. Ключєвскій пише, що противників поправок було дуже багато серед московської аристократії, але їхній страх втратити голови і маєтки здержував їх від відкритого бунту. Так! Це був фанатизм, але не релігійний. Релігійний фанатизм можливий лише у народу релігійного, а москвини, як ми бачили, є народом глибоко атеїстичним. Справжнюю причиною того розколу був страх москвина перед чужим, не відомим йому, в ксенофобії. На це натякає відповідь Аввакума і говорять інші факти, як, напр., такий. У 1683 р. український архітект Йосип Старченко побудував «трапезную палату» для Симонового монастиря в Москві. Архимандритом монастиря був також українець Гавриїл Домецький. Московський уряд заслав Г. Домецького на північ за те, що він «Сіманав манастирь пишна і бойка іспєстріл латінскімі штукамі і Кієв пачє мєри хваліл» (В. Січинський. «Історія українського мистецтва»).

Старовірний розкол — це була московська НАЦІОНАЛЬНА революція. Це був перший активний протест московської нації (аристократії, священиків, мужиків) ПРОТИ ЕВРОПЕЇЗАЦІЇ її урядовців. Цю думку більш ніж переконливо підтверджує боротьба москвинів ПРОТИ освіти, проти шкіл. Першого в Московщині друкаря данця В. Гатона москвини втопили, а його друкарню в Москві спалили. Другий друкар, українець І. Федорович, врятувався втечею в Україну, але його друкарню в Москві ті дикуни спалили (в 1553 році). А ось історичні факти московського шкільництва.

Єпископ–українець заклав при чудному монастирі в Москві греко–латинську школу для вишколу московських священиків. За три роки уряд закрив ту школу, а управителя–грека заслав на Сибір за «нєправавєрнасть». Міністр Ф. Ртіщєв наказав у 1650 році синам вельмож Л. Голосову, С. Аляб’єву, І. Засєцкаму, І. Іванову та ін. вчитися в українських монахів, яких для тої цілі Ф. Ртіщєв привіз з Києва. Учні подерли книжки, тому що вчитися у київських монахів є гріх, бо їхня наука небезпечна для правдивої віри. Так говорила молодь. Міністр С. Мєдвєдєв подав у 1685 р. царівні Софії проєкт Академії; за тим проектом на ректора і професорів допускалося лише москвинів. Затим же проектом суворо заборонялося наймати домашніх учителів чужих мов, заборонялося мати і читати латинські, польські, німецькі і «літовскія печаті» (так москвини називали українські) книжки. За виконанням цього мала б пильнувати… Академія, якій надається право судити порушників і засуджувати їх до спалення на огнищі. В усім культурнім світі на Академію — найвищу наукову установу — накладається обов’язок дбати про всесторонній розвиток своєї національної науки, використовуючи всі досягнення світової науки. У москвинів, навпаки (як і все), — на Академію накладається обов’язок не допускати впливів «єретичних» світових наук на московську, ізолювати її від тих впливів, іншими словами, затримувати їх розвиток. Для московського уряду навіть XVII ст. таке завдання Академії показалося надто варварським, і він той проект відкинув. Але московський уряд XX ст. той проект здійснив повністю, лише не палить «єретиків», а розстрілює. Академія Наук СССР, власне, сповнює завдання, що його пропонував С. Медведев 300 років тому. Прогрес!

Пьотр І заснував у Москві гімназію. На директора призначив полоненого саксонця Г. Ґлюка, що скінчив німецький університет і був дуже добрим педагогом. Г. Ґлюк поставив гімназію на високий рівень, запросивши 10 чужинецьких кваліфікованих професорів. Усі учні діставали стипендію. Попри це, на 300 місць у гімназії знайшлося тільки 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким їхнє начальство наказало послати діти під загрозою позбавлення служби, якщо не посилатимуть. Ця гімназія