Террі Пратчетт - Правда

доларів у сорок. А ми не можемо стільки витратити.

Вільям завагався. Тоді сказав:

— Ти могла б встати?

Вона спалахнула.

— Для чого?

— Мені треба побачити твій розмір… Ну, твої розміри.

Вона піднялась і нервово покрутилась. Від верстата почулось кілька посвистувань і низка непридатних до перекладу коментарів гномською.

— Годиться, — вирішив Вільям. — Давай так: якщо я дістану тобі справді гарну сукню, ти зможеш домовитись із ким-небудь, щоб її трошки розшили? Можливо, треба буде дещо збільшити в… ну, в верхній частині.

— Яку ще сукню? — з підозрою спитала вона.

— Моя сестра має сотні вечірніх суконь, а сама весь час проводить у заміському палаці, — пояснив Вільям. — Останнім часом моя родина до міста не приїздить. Тож я ввечері дам тобі ключі від нашого міського будинку, і ти зможеш вибрати собі щось на власний смак.

— А вона не буде проти?

— Ймовірно, вона просто нічого не помітить. В будь-якому разі, гадаю, вона була б вражена думкою, що сукня може коштувати всього лише сорок доларів. Тож не переймайся.

— Міський будинок? Заміський палац? — повторила Сахариса, демонструючи питому журналістську рису помічати саме ті слова, які співбесідник сподівався зробити якнайнепомітнішими.

— Моя родина заможна, — сказав Вільям. — Я — ні.

Вийшовши на вулицю, він кинув погляд на дах будинку навпроти, де стирчала якась дивна башточка. Придивившись, Вільям помітив на тлі надвечірнього неба силует шпичакуватої голови.

Це була горгулья. Вільям звик бачити їх у місті то тут, то там. Часом одна з них могла непорушно лишатись на місці місяцями. Побачити, як вони пересуваються дахами, можна була вкрай рідко. Але так само рідко їх можна було побачити в районах на кшталт цього. Горгульї полюбляли високі кам’яниці з багатьма ринвами й архітектурними дрібничками, що приваблювали голубів. Навіть горгульям треба щось їсти.

Крім того, далі вулицею щось відбувалося. Біля одного зі старих складів стояло кілька возів, і всередину вже носили якісь решітчасті скрині.

Дорогою через міст до Кварталу Псевдополя Вільям помітив ще кількох горгулій. І кожна з них повертала голову йому вслід.

В черговій частині за столом сидів сержант Щебнь. Він здивовано подивився на Вільяма.

— Шоб мене, ви швидко. Всю дорогу бігом бігли, чи як?

— Про що ви?

— Пан Ваймз послав по вас тільки зо двоє хвилин як, — зловтішно повідомив Щебнь.

Вільям піднявся сходами й постукав у двері, які одразу відкрились.

Командор Ваймз підняв погляд з-за столу. Його очі звузились.

— Ну-ну, ви швидко, — сказав він. — Бігли всю дорогу, авжеж?

— Ні, командоре. Я прийшов, сподіваючись поставити вам кілька питань.

— Як люб’язно з вашого боку, — промовив Ваймз.

В повітрі гостро відчувався настрій останніх митей мирного селища, де жінки ще спокійно перуть, а коти сплять на сонці — але ось-ось поруч прокинеться вулкан, і розпечений попіл поховає сотні душ.

— Отже… — почав Вільям.

— Навіщо ви це зробили? — спитав Ваймз.

Вільямові було видно, що на столі перед командором лежить примірник «Часу». Він навіть бачив заголовки.

 ЧАС

«І правда зробить вась вільними!»

Екстрений випуск!

Патрицій напав на клерка з ножем

(з ножем був Патрицій, а не клерк)

ТАЄМНИЧІ ПОДІЇ В СТАЙНІ

ДИВНИЙ ЗАПАХ М’ЯТИ

ВАРТА СПАНТЕЛИЧЕНА

— То я спантеличений, еге ж? — сказав Ваймз.

— Якщо ви бажаєте зробити спростування, я з радістю…

— Покладіть той блокнот!

Вільям здивувався. Він мав найдешевшого записника, папір якого був перероблений стільки разів, що його можна було використовувати за рушник. Але ось уже вкотре на цей записник дивилися, ніби на зброю.

— Такі штучки, як із Підступпом, зі мною не пройдуть, — сказав Ваймз.

— В тій статті все правда, командоре, все до останнього слова.

— Не маю жодного сумніву. Дуже на нього схоже.

— Послухайте, командоре, якщо в газеті щось не так, скажіть мені, що.

Ваймз відкинувся у кріслі і склав руки на грудях.

— Ви збираєтесь друкувати геть усе, що почуєте? — поцікавився він. — Збираєтесь і далі гасати містом, як зірваний таран{14}? Ви чіпляєтесь за своє безцінне правдолюбство, як дитина за плюшеве ведмежа, і не маєте ані найменшого уявлення — ви чуєте, ані найменшого уявлення! — як ви ускладнюєте мою роботу!

— Закон не забороняє…

— Справді? Ви настільки добре знаєтесь на законах Анк-Морпорку? Особисто для мене ваша діяльність підпадає під статтю «Порушення громадського спокою»!

— Це дійсно може збентежити читачів, але це важливо…

— І що ж ви збираєтесь написати наступного разу?

— Я ще не писав, що у Варті працює перевертень, — сказав Вільям.

Він тут-таки про це пошкодував, але Ваймз почав діяти йому на нерви.

— Хто вам про це сказав? — спитав спокійний голос за спиною Вільяма.

Він обернувся в кріслі. Спершись на стінку, за ним стояла білява молода жінка в однострої Варти. Напевне, вона була тут із самого початку.

— Це сержант Ангва, — сказав Ваймз. — Можете при ній говорити цілком вільно.

— До мене дійшли… чутки, — сказав Вільям.

Йому доводилось зустрічати сержантку на вулицях. Як на нього, вона мала занадто пронизливий погляд.

— І?

— Послухайте, я розумію, що вас це хвилює, — сказав Вільям. — Тому дозвольте запевнити, що таємницю капрала Гноббса від мене ніхто не дізнається.

Запала тиша. Вільям подумки привітав себе з успіхом. Він бив навмання, але з виразу обличчя сержанта Ангви міг здогадатися, що влучив. Власне, на її обличчі не було жодного виразу — воно ніби закам’яніло.

— Ми нечасто обговорюємо специфічні риси капрала Гноббса{15}, — по паузі сказав Ваймз. — Буду радий, якщо й ви чинитимете так само.

— Безумовно, командоре. А чи можна поцікавитись, навіщо ви за мною стежите?

— Я?

— Горгульї. Всі знають, що зараз у Варті їх повно…

— Ми не стежимо за вами. Ми відстежуємо, що з вами станеться, — сказала сержант Ангва.

— Через оце, — додав Ваймз, ляснувши долонею по газеті.

— Але я не роблю нічого поганого, — заперечив Вільям.

— Ви хочете сказати, що не робите нічого незаконного, — сказав Ваймз. — Хоча й з біса близькі до цього. Та головне — інші можуть не виявити до вас тих доброти та розуміння, що їх виявляю я. Все, що я такому разі просив би — це щоб від вашої крові потім не довелось відмивати пів-міста.

— Я постараюся.

— Тільки не пишіть цього.

— Згода.

— І не пишіть, що я сказав вам не писати.

— Добре. А чи можу я написати, що ви сказали мені не писати про те, що ви сказали… — Вільям затнувся. Вулкан почав прокидатися. — Жарт.

— І не видурюйте інформацію у моїх підлеглих.

— І не пригощайте капрала