Світлана Талан - Не вурдалаки

коли я вперше танцювала з Романом у ролі дружини. Здавалося, я стала хмаринкою, яка парить десь у небі, покинувши цей світ…

…травня 1959 р

Щойно Вася дізнався про наш шлюб, примчав до Валі.

– Ну, і що? – запитала я подругу, дізнавшись про цю новину.

– Що? Що? А ти як гадаєш? – подруга загадково посміхнулася.

– Невже?!

– Так! Ми подали заяву! Незабаром відгуляємо ще одне весілля!

Я дивилася на Валю, яка кружляла по нашій маленькій кімнатці у танці, який можна було б назвати танком щастя, і від душі раділа за неї.

– Я така щаслива! – приспівувала Валя. – Яке приємне відчуття, коли мрії втілюються в життя! Я мріяла стати вчителькою – незабаром нею стану! Я хотіла мати чоловіка військового – незабаром матиму! І я на десятому небі від того, що моїм чоловіком буде Вася!

– Досить кружляти, – мовила я. – А то ще гепнешся перед весіллям та зламаєш ногу. Як тоді будеш танцювати свій весільний танець з нареченим?

Валя зупинилася. Захекана, впала на ліжко.

– Все забуваю тобі розповісти, – сказала вона. – Ти нічого не помітила, коли ви виходили з приміщення після того, як зареєстрували шлюб?

– Нічого. А що?

– Я неправильно запитала. Нікого не помітила?

– Та кажи вже, що я повинна була помітити?

– Кого. Неподалік стояв Дмитро з букетом квітів. Він так і не наважився підійти та привітати тебе. У нього такий нещасний був вигляд, що мені стало його шкода.

– Я його не помітила. І взагалі, давай закриємо цю тему раз і назавжди, – сказала я Валі. – У мене починається нове, подружнє життя, де Дмитрові немає місця.

…червня 1959 р

Відшуміло весілля у моєї подруги. Я щиро радію і за неї, і за себе. Тішу себе думкою, що зробила вірно, коли ляпнула неправду Романові про Валю. Не скажи тоді фатальне слово «так», могло статися все інакше. Але все одно мучить, катує мене провина за ту брехню. Чи зможу я колись зізнатися у цьому Романові та Валі? Чи буду все життя нести цей тягар у своїй душі? Можливо, колись я наберуся відваги і у всьому зізнаюся. Це буде колись, а не тепер, коли складаємо іспити. Не тепер, бо зараз ми такі щасливі!

…серпня 1959 р

Я отримала скерування в далеке село на Чернігівщині.

– Я поїду влаштовуватися сама, – сказала я Романові.

– Як я тебе, вагітну, відпущу саму невідомо куди?

– Я знайду там для тебе роботу за фахом, і тоді ти переїдеш, забравши речі.

– А ти будеш спати на підлозі? Ні, – заперечив він. – Наймемо машину, ти забереш свої речі, ліжко, подушки…

– І матрац, напханий соломою, – додала я та розсміялася.

– Так, так! І матрац, і гасову лампу, і книжки.

– Ти думаєш, там не буде електрики?

– Все може бути.

Поміркувавши, я подумала, що Роман має рацію. Хтозна, яке там село. Невідомість лякала мене більш, ніж сама робота. Я погодилася поїхати вантажівкою, але не бачила сенсу, щоб разом зі мною їхав Роман. Він довго впирався, але, все-таки, погодився з тим, що я повинна поїхати сама.

…серпня 1959 р

Важко похитуючись, ніби відгодована жирна качка, вантажівка в’їхала в село, де мені доведеться жити і працювати щонайменше три роки. Поодинокі убогі хатинки, дерев’яні та саманні, розсипалися понад дорогою з глибокими коліями. Впало в око, що немає стовпів, тож і нема електрики. «Це не дуже добре, – з розчаруванням та деяким смутком відзначила я про себе. – Але нічого страшного в цьому нема. Країна відбудовується на очах, тож незабаром світло дійде до кожного села». На вулиці людей не видно, лише бігають песики, перегавкуючись між собою. Побачила на лавці біля паркану двох бабусь, зупинилися біля них.

– Доброго дня вам, – привіталася я, підійшовши ближче. – Підкажіть, будь ласка, де тут школа?

– Здоровенька була, дівчино! А хто ж ти така? – запитали вони.

– Я нова вчителька, приїхала за направленням на роботу.

– Така молодесенька, а вже вчителька! – старенькі розпливлися у посмішці та показали, куди їхати далі. – Там буде три будинки, у яких навчаються діти, а у тому, що посередині – є вчительська. Тож іди туди, дитинко, там і знайдеш директора.

Директор, Михайло Герасимович, здався мені приємною та привітною людиною. На вигляд йому можна було дати і сорок п’ять років, і п’ятдесят п’ять.

– А ми вже вас зачекалися, – сказав він, привітавшись. – Вчителька географії пішла на пенсію. Та і скільки ж їй працювати? Шістдесят років має, то вже не одне покоління виховала. А ви, виходить, до нас на відробіток на три роки?

– Чому ж тільки на три? Якщо знайдеться робота для мого чоловіка та мені тут сподобається, то й коріння пустимо.

– А яку спеціальність має твій чоловік?

– Він закінчив технікум електрифікації.

– Навряд чи знайдеться робота за фахом. Напевне, ви помітили, що до нас ще не дійшла черга на електрифікацію. Та й що тут, на селі, може бути привабливе для молоді? Житла нема, клуб працює тільки по суботах, та й то ні тобі танців, ні музики. Все буде, тільки не одразу. У війну село вигоріло вщент, тож хто зміг, відбудувався, а частина населення пороз’їжджалася по містах та інших селах. Але трохи жителів залишилося. Вони живуть, одружуються, народжують діточок, а їм потрібна школа та вчителі.

– А де ж я буду жити?

– Тут є один саманний будиночок. Його господарка поїхала до сина кудись аж на Урал, то я домовився з головою сільради, щоб платили за житло. Колись почнуть будувати житло для молодих спеціалістів, а зараз… Зараз маємо те, що маємо.

Михайло Герасимович привів мене до хатинки-мазанки. У ній стояв ослін, один стілець та стіл.

– Не злякалася, молодий спеціалісте? – щиро, по-батьківськи, посміхнувся до мене директор.

– Я готова до труднощів.

– А як же ти будеш сама та й ще вагітна?

Я зашарілася. Помітив-таки мою вагітність.

– Чому сама? Сходжу завтра до голови колгоспу. Можливо, він щось запропонує для мого чоловіка.

– Ну й правильно! А зараз я покличу хлопців, щоб допомогли розвантажити речі.

Коли я залишилася сама, то розклала свої «скарби». У нагоді стала і та скатертина, що колись вишивала, і фіранки на вікна, і гасова лампа, яку завбачливо порадив взяти Роман. Вперше я відчула, що роки безтурботного студентського життя закінчилися. Я стала дорослою та самостійною і входила у великий світ.

…серпня 1959 р

Я в розпачі! Голова колгоспу сказав, що для чоловіка немає жодної вакансії. Це означало, що я не буду поруч