Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

заіржавів і не піддавався, — а мені не терпілося. «Ну, ну, швидше, а то розірве!» Нарешті дядько звільнив важельок і шпурнув бомбу вниз. Ця впала ближче, десь біля самого берега.

Вибух другої бомби здався нам уже не таким страшним. Подумаєш, я й сам міг би кинути бомбу!

Крутою білою стежкою, чіпляючись руками за каміння, ми помчали вниз до річки.

Дядько сів на березі і закурив. А ми миттю зірвали з себе одяг і полізли в воду.

Але й дядько не стерпів, — він поклав недокурену цигарку на камінець і став роздягатися; потім, легко перекинувши човна-плоскодонку, дістав з-під нього куце весло й, зіпхнувши човна на воду, з розгону стрибнув на корму.

Авксентій сидів на кормі, загрібаючи вузеньким веслом воду. Вихляючи й погойдуючись, човен виплив на середину річки. Ми кинулися за ним навздогін. Кожному з нас хотілося доплисти першому туди, на середину ріки, де біліла риба, що поспливала. Найбільше було марен і линів.

Слизькі, покірні, наче неживі, рибини раз у раз вислизали у мене з рук.

Я ловив їх знову то під самісіньким носом у Петька, то у Куниці й шпурляв у човен. Рибки шльопалися до волосатих ніг дядька, блискучі, з сріблястою синьою лускою. Очі у них були п'яні від страху.

Я перекидався в пропахлій баговинням воді, навідліг плескав по ній долонями, догори підлітали прозорі бризки. Було дуже радісно.

— Тихіше ти, шалапуте, не бризкайся! — закричав мені голий дядько, якого я обдав водою.

Тримаючи марену в зубах, Куниця схопив у мене щуку та окуня й поплив до човна, шльопаючи по воді звисаючими риб'ячими хвостами.

Кинувши дядькові здобич, Куниця перекинувся на спину, вищирив на сонці зуби й, відпочиваючи, майже не ворушачись, поплив униз.

Риби багато. Зібравши найбільшу у відро, дядько викинув дрібну назад у річку.

— Нехай росте! — посміхнувся він, помітивши, що ми з жалем стежимо, як риба пливе за течією. — Підросте — знову спіймаємо. Від мене ще жодна рибина не втікала.

Ми повернулись у село з багатим уловом.

Дядькова дружина, Оксана, плечиста, як і він сам, швидко розтопила піч. Вона почистила нашу рибу і, помивши її, викачавши в борошні, кинула на сковорідку, в розтоплене масло.

Добре попоївши смаженої риби, — юшку Оксана пообіцяла зварити завтра, — ми пішли в клуню, стомлені й ситі.

— Василю, а в тебе дядько відчайдушний, — крутячись поруч, шепотів Маремуха.

— Ловко він бомбу кинув, га? — заздро згадав і Куниця, закопуючись у сіно.

— Ну, бомба, це що, ви подивилися б, як він з гвинтівки по зайцях палить! — зрадівши, що мій дядько сподобався хлопцям, похвалився я. І, перше ніж заснути, я довго розповідав Петькові й Куниці все, що знав про дядька Авксентія.

Взимку із звичайної російської гвинтівки, принесеної з фронту, дядько підбивав на полях довгоногих зайців.

Якось він при мені з цієї самої гвинтівки підстрілив ширококрилого яструба. Яструб, який кілька хвилин тому, виглядаючи здобич, плавно кружляв над деревами, раптом затремтів там угорі, в небі, й, наче подерта сіра ганчірка, полетів униз.

Падаючи, яструб застряв у гілках старого явора. Я вже був поліз по нього на дерево. Та тільки-но вхопився за першу гілку, як яструб зірвався звідти й, лопотячи ослаблими крилами, впав на вкриту прілим листям землю. Я з побоюванням ловив підстреленого птаха, а дядько хитро посміхався й скручував цигарку…

Під час першого приходу петлюрівців, минулого літа, коли петлюрівські поліцаї стали викачувати по селах зброю, нагорянський піп, з яким Авксентій давно був у незлагоді, доніс, що у дядька е гвинтівка й три цинкові коробки патронів. Гвинтівку петлюрівці знайшли в скелі над хатою, а патрони — в порожній собачій будці.

Спершу Авксентія відшмагали на вигоні біля сільської церкви, відшмагали, як сміючись говорили петлюрівці, «на початок, щоб добрий був», а тоді, на реквізованій у цьому ж селі підводі повезли до міста. По дорозі, коли підвода проїжджала Калинівським лісом, дядько вдарив своїм важким кулаком межі очі петлюрівця, який його охороняв, і зник у лісових хащах.

Чоловік, який віз мого дядька та його конвоїрів до міста, «був наш знайомий, односельчанин Авксентія. Того ж дня увечері він прийшов до моєї тітки й розповів, як утік Авксентій.

Петлюрівці, які везли дядька, не сподівалися на втечу. Один з них дрімав, а той, котрого дядько вдарив у перенісся, закурював цигарку. Від дядькового удару все лице в нього залилося кров'ю, а ніс одразу розпух, як бараболя. Кучер казав, що петлюрівці, не злазячи з воза, не цілячись, навмання, стріляли в ліс, по деревах.

А в нас під той час гостював дядьків син, мій двоюрідний брат Оська. Тітка нічого не сказала йому про цю подію. Тільки згодом від односельчан ми дізналися, що Авксентій благополучно втік від петлюрівців, що він живий-здоровий, але живе не в селі, а переховується десь у лісі.

Односельчанин передав нам від дядька Авксентія подарунок — кусок щільника з медом диких бджіл. Бродячи по лісу, дядько знайшов у дуплі біля Лисячих печер бджолине кубло, бджіл викурив димом, а мед забрав.

Тепер про втечу дізнався і Оська. Він дуже пишався батьковим подвигом і цим медом.

— Василю! А Лисячі печери далеко звідси? — штовхнув мене Маремуха.

— Близько. Ну, гаразд, давай спати, — сказав я. — Завтра вранці я поведу вас туди. Подивишся сам.

Лисячі печери

Ми спали дуже довго, а коли прокинулися, дядька вже не було. Він пішов по сіль на, другий край села. Ми поснідали без нього.

Треба хоч зовні, поки нема дядька дома, оглянути Лисячі печери. Я веду хлопців туди стежкою, що в'ється кам'янистим берегом річки.

Річка ледь-ледь димиться. Гладкі жаби, почувши наші кроки, лунко шльопаються одна по одній у воду. Скелі кидають тінь на берег. Вдалині видно порослу доверху лісом Мідну гору, за нею, біля повороту ріки, Борсучий горб і ще далі — біліючі в зеленому лісі, вищерблені вітрами «товтри». В цих «товтрах» приховано немало ущелин і печер… Місцеві жителі бояться заходити далеко в «товтри» і при нагоді обходять їх стороною. Вони кажуть, що тут живе «нечиста сила». Тільки-но людина переступить поріг ущелини або печери, вона хапає її й тягне далі, під землю, в пекло. Мій дядько Авксентій, мабуть, краще за всіх на-горянських селян знає сусідні печери. Верст за п'ять навкруги нема жодної хоч трохи примітної щілини в скелях, яка б не була йому відома. А якщо каміння біля такої щілини закурене, вкрите кіптявою, так і знай: викурив звідти мій дядько жовту пишнохвосту лисицю,