Роджер Желязни - Рушниці Авалона

хмарами. Я спробував розігнати їх — сильна злива перетворила б глину в брудне місиво — і через кілька миль і крутих поворотів мені це частково вдалося. Я залишив небо в спокої і сконцентрувався на дорозі.

Ми під'їхали до напіврозваленого мосту через річку з висохлим руслом. На іншому її березі дорога була не такою жовтою. По мірі нашого просування вона ставала ширше, твердіше, на ній щезали вибоїни і на узбіччях з'явилася зелена трава.

Потім пішов дощ.

Я боровся з ним, як міг, намагаючись залишити і зручну дорогу і зелену травичку в недоторканності. Голова у мене розболілася не на жарт, але через чверть милі дощ припинився, і з'явилося сонечко.

Сонечко…

Ми продовжували скрипіти, спускаючись в тінисту долину мимо високих красивих дерев. Ще один міст. Я куняв все частіше і на всякий випадок намотав поводи на руку. Машинально, майже не думаючи, я щось міняв, вибирав напрямок…

Праворуч від мене в лісі птахи радісно сповістили світ про те, що настав ранок. Повітря було свіже й прохолодне. Краплі роси на листках сяяли в променях висхідного сонця…

Але моє тіло обдурити не вдалося, і я з полегшенням зітхнув, почувши, як Ганелон заворушився і сердито вилаявся. Якщо б він не прокинувся, мені довелося б розбудити його.

Що ж, будемо сподіватися, ми зайшли досить далеко. Я натягнув поводи, поставив фургон на гальмо — ми перебували на пологому схилі пагорба — і дістав пляшку з водою.

— Гей! — Вигукнув Ганелон, з'являючись через ящиків. — Залиште і мені ковточок!

Я простягнув пляшку.

— Заміни мене. Я повинен трохи відпочити.

Він булькав з півхвилини і, відірвавшись від горлечка, крякнув від задоволення.

— Зараз. Ось только відлучуся на хвилинку. Терпіти немає сил.

Він зістрибнув на дорогу, відійшов на узбіччя, а я ліг на його місце, виструнчився і поклав під голову плащ.

Через кілька секунд я почув, як він дереться на козли. Фургон хитнуло. Ганелон відпустив гальмо, прицмокнув язиком, струснув віжками.

— Уже ранок? — Голосно запитав він.

— Так.

— Господи! Значить, я спав весь день і всю ніч!

Я посміхнувся.

— Ні. Ти знаходишся на іншому Відображенні і спав всього шість-сім годин.

— Не розумію. Ну але менше з тим, повірю вам на слово. Де ми знаходимося?

— Миль за двадцять на північний схід від Авалона і в дванадцяти від дому Бенедикта. Це по відстані. Але ми поміняли декілька Відображень.

— Що мені робити?

— Їдь по дорозі, нікуди не звертаючи. Нам необхідно від'їхати як можна далі.

— Бенедикт може нас наздогнати?

— Думаю, так. По крайній мірі, я боюся робити привал, хоча коням вже треба відпочити.

— Коли вас розбудити?

— Ніколи.

Ганелон замовк, а я влігся зручніше і став згадувати Дару. Я згадував її весь день.

Те, що відбулося між нами, не входило в мої плани і було для мене повною несподіванкою. Я навіть не думав про неї як про жінку, поки вона не опинилася в моїх обіймах і не довела, що є нею. Миттю пізніше включилися нерви мого спинного мозку, відключаючи розум і приводячи життя до його основи, — так, принаймні, сказав би мій друг Фрейд. Я не міг грішити на те, що був п'яний: по-перше, випив я трохи, а по-друге, алкоголь на мене майже не діє. То навіщо дорікаю собі? Тому, що я почувався винним. Не тому, що ми були далекими родичами. І не тому, що я скористався її недосвідченістю. Вона знала, чого хотіла, коли прийшла до мене в сад. Обставини змушували мене прискіпливо оцінювати всі свої вчинки. Так, мені хотілося більшого, ніж просто з нею подружитися. Коли я повів Дару на інше Відображення, я сподівався, що вона почне ставитися до мене так само довірливо, як до Бенедикта. Я хотів, щоб вона була моєю спільницею, залишаючись в тилу ворога, і навіть припускав її використовувати, якщо мене спробують утримати в Авалоні. Але я не хотів, щоб вона вважала мене покидьком, який переспав з нею з корисливих спонукань. І винуватим я відчував себе тільки тому, що в цьому була частка істини. Цікаво, звідки така делікатність? У минулому я робив вчинки у сто крат аморальніше, з точки зору звичайної людини, і ніколи не мучився докорами сумління. Я заворушився, безуспішно намагаючись відігнати настирливу думку, що свердлила мозок. Так, я закохався. Це почуття не можна було порівняти з тим, яке я відчував до Лорен — обидва ми були ветеранами любові і розуміли, на що йдемо — або до чуттєвої Мойри, спраглої ласки в Рембо, де я пройшов Лабіринт вдруге. Я не міг розібратися у своїх відчуттях. Вони були нелогічні, адже я знав Дару всього кілька днів. Тим не менш… Багато століть я не відчував нічого подібного. Я не хотів любити її. Тільки не зараз. Колись потім. А ще краще — ніколи. Вона була не для мене. Вона була дитиною. Все, що їй захочеться випробувати, я уже випробував. Я забув те, що буде для неї чудовим, чарівним, цікавим. Вона не для мене. Вона дитина. Мені не можна в неї закохуватися. Мені треба…

Ганелон щось наспівував собі під ніс монотонно і фальшиво. Фургон трясло, він скрипів, дорога вела в гору. Сонячний промінь хитнувся, пробіг по моєму обличчю. Я закрив очі рукою і занурився в небуття.

Коли я прокинувся, був полудень. Відчував я себе препротивно. Випивши майже повну пляшку води, я вилив залишки на долоню і протер обличчя. Потім причесався, як міг пальцями і став розглядати околиці.

Невисокі дерева шелестіли зеленим листям, на невеликих галявинах росла трава. Ми все ще їхали по бурій, твердій і відносно гладкій дорозі. Небо було чистим, але на сонце зрідка набігали невеликі хмаринки, і тоді ми були в тіні. Дув легкий вітерець.

— Воскреслий з мертвих? Вітаю! — Весело сказав Ганелон, коли я вибрався з фургона і сів поруч із ним на козли. — Коні втомилися, Корвін. Я теж не проти порозумітися і до того ж біса зголоднів. Що скажете?

— Давай перекусимо, — погодився я. — Звертай на галявинку зліва і зробимо невеликий привал.

— Мені б хотілося проїхати трохи далі.

— З чого це раптом?

— Мені треба вам дещо показати.

— Що ж…

Приблизно через півмилі дорога круто повернула на північ. Ми опинились біля підніжжя пагорба, подолали підйом і побачив другий пагорб, вищий першого.

— Ну? — Коротко запитав я.

— Може, з того горба буде видно?

Я знизав плечима.

— Добре.

Коні насилу йшли в гору, і я зіскочив на землю і почав штовхати фургон ззаду. Коли ми