Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

зблискували тьмяними вогнями віконця селищ і згасали в пустелі ще не обжитих прибережних урочищ.

Хвилі билися в чорні скелі, у кам’янисті узвишшя і пінистими бурунами затікали у сховані від стороннього погляду вузькі затоки.

В одній із таких заток двоє невідомих займалися важливою справою: вантажились на невеличкий баркас місцевого рибалки.

Один із них, старший, поглядав то на годинник, то на горизонт.

— Здається, пора, — нарешті вимовив він, звертаючись до свого молодшого товариша. — Проти ночі пароплав має бути в точці зустрічі.

Він вийняв з-за пазухи карту, розправив її на лаві и тицьнув пальцем у потрібні координати, позначені хрестом, звернувся до провідника:

— Сюди довезеш?

Рибалка неохоче зазирнув через його плече.

— Надбавити варто, вельмишановний…

— Тобі що, мало заплатили? — гарячково сказав молодший. — На новий човен вистачить!

— Е-е-е… — докірливо проспівав провідник. — Ми так не домовлялися! Тут води небезпечні. Там берегова охорона сновигає… Контрабандистів вистежує.

— Що ж ви нам одразу, дорогенький, не сказали? — насупився старший.

— Та нема чого з ним церемонитись, Вітольде Вікторовичу! — вигукнув молодший. — Я збігаю в селище — інший не відмовиться!

— Втратимо час, Володю! Суб’єкт чекати не буде! — суворо сказав той, кого назвали Вітольдом Вікторовичем, і дістав з кишені шкіряне портмоне, вийняв кілька асигнацій, простягнув рибалці. — Стільки вистачить?

Рибалка сховав гроші під засмальцьований картуз, щільно насунув його на голову, плюнув на руки і веслом відштовхнув баркас від скелі…

* * *

…Заскреготів засув.

Муся стисла в руці гак, але залишилася сидіти на ящику, опустивши руку донизу.

Можливо, нічого страшного не відбудеться, адже її тут могли зачинити випадково, а тепер прийде кухар чи матрос, аби взяти щось із продуктів, і вона буде врятована.

Крізь ліс коров’ячих туш вона побачила, що хтось увійшов до камери.

Почула тихі кроки і рипіння металевих гаків — хтось наближався до неї, відсуваючи туші рукою.

Нарешті Муся побачила матроса.

Хотіла вже радісно зіскочити зі свого місця, але за мить просто-таки приморозилась до нього ще більше.

Чоловік видався їй знайомим.

Наблизився.

— Упізнаєш? — запитав він.

Холодні і прудкі змійки пробіглися по всьому Мусиному тілі і міцним кільцем скрутили серце — не продихнути.

— Бачу, що впізнаєш, — промовив Шнур. — Отже, не доведеться довго пояснювати. Пам’ятаєш, обіцявся тебе порішити? От і почнемо…

Муся скочила, ховаючи за спиною руку з гаком, відступила.

Хоча відступати було нікуди.

Шнур наближався, розгрібаючи туші, котрі коливалися за його спиною.

Він посміхався.

— Почекай, птахо, — лагідно промовляв він. — Усе будемо робити неспішно. Із задоволенням… Довго ж я на тебе полював. Пам’ятаєш, як ти мене лягавим здала, га? Я вже майже викрутився. Теперка — не гнівайся. Шкуру з тебе спущу, а тіло тут повішу! Не одразу тебе, голубу, знайдуть…

Перспектива висіти оголеною серед коров’ячих туш Мусі дуже не сподобалась.

Вона спересердя відстрибнула аж до стіни, підсковзнулася і впала на гору колотої криги.

Безпорадно замахала руками під зловтішний регіт Шнура, який уже намотував на обидві руки удавку.

Намагаючись виборсатись, Муся перевернулася на бік і…

…і опинилася — обличчям до обличчя! — із покійним послом фон Айзеном!

З-під криги синіла його рука з відігнутим чорним пальцем.

Заборсалась мов навіжена, ледь стримуючи крик, скотилася нижче і…

…і наштовхнулася на задубіле тіло ювеліра Штока.

Одне його око було привідкрите і дивилося на Мусю співчутливо.

Жах змусив її випростатись.

Ні, вона не хоче залишатися в цій компанії!

Зібравши всі сили, Муся кинулась на Шнура, мільйон разів подякувавши невідомому доктору Шерлу за той рядок, де його герой, «склавшись удвічі, протаранив черево нападника власною головою».

Це була чудова порада!

Муся вчинила так само.

Та ще й ногою додала — прямо в коліно, за рецептом того ж Шерла!

Від несподіванки Петька і сам склався удвічі, охнув, ухопився за коліно.

А Муся кинулася до дверей, відмахуючись від нього все тими ж рятівними тушами.

Туші хиталися, немов у смертельному лісі здійнялася буря.

Ламаючи нігті, Муся відтягла важкі двері і стрімголов вискочила за них.

Але зачинити не встигла — Шнур був за три кроки від неї.

І Муся помчала лабіринтами коридорів до сходів, що вели нагору.

* * *

…Що думає миша, втікаючи від кота?

І чи думає взагалі, коли мчить, наштовхуючись на стіни, де немає жодної рятівної шпарини, відчуваючи лише одне: кроки смерті за спиною…

Десь на верхній палубі, в салоні, гупали сотні ніг і ніжок, витанцьовуючи черговий тур краков’яку.

А Муся, мов плавець, що втратив відчуття дна, все глибше занурювалась у лабіринти чорних і порожніх коридорів у пошуках сходів, якими спустилася сюди кілька годин тому.

За нею, кульгаючи і важко дихаючи, біг Шнур.

Нарешті Муся побачила залізні перетинки з перилами, почала дряпатися наверх, шаленіючи від думки, що двері можуть бути зачиненими.

Відчула, як Шнур ухопився за поділ сукні і рве її, стягуючи Мусю донизу.

З усієї сили Муся вдарила ногою в щось живе — обличчя чи плече, вирвалася і штовхнула двері.

Вони відчинилися.

За ними були ще одні сходи.

І ще одні.

Муся дряпалася по них, ламаючи підбори, аж доки не вистрибнула в пасажирський коридор зі знайомою червоною доріжкою і тьмяними ліхтариками по всій довжині.

Шалено закалатала в перші-ліпші двері.

В одні. У другі. У треті.

І — жодного відгуку!

Музика з салону лунала голосніше.

— Очі чорніє-є-є-є!!! — волав циганський хор.

Дихання Шнура наближалося.

Один стрибок, один кидок руки — і Муся опиниться в його пащі.

Сили покидали її, вона ледве ворушила ногами, безтямно штовхаючи зачинені двері кают.

Шнур теж стишив кроки, ішов за нею спокійно, впевнено, заганяючи в самий куток коридору.

І — посміхався…

«Усе будемо робити неспішно, птахо…»

Усе ж таки є Бог на світі!

Одна з дверей несподівано відчинилася.

— Рятуйте! — прошепотіла Муся в темряву.

Чиясь рука втягнула знесилену дівчину досередини.

Двері грюкнули, ключ провернувся у шпарині…

За ними пролунав удар кулака.

Муся здригнулася і повільно сповзла по стіні на підлогу.

* * *

…І побачила перед собою знайомі вишиті бісером капці.

Ванда Такіхасі підхопила Мусю, обняла за плечі і допомогла лягти на канапу.

Погляд її був схвильованим.

Допомігши Мусі зручно влаштуватися на подушках, Ванда рушила до дверей.

— Не відчиняйте! — закричала Муся. — Він мене вб’є!

— Хто? Ваш