Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

по них, немов сам час, нестримно мчали машини. Завбачивши на обочині старого, шофери ні-ні та й зупинялись і шанобливо запрошували підвезти. Але пілігрим лише мовчки тикав рукою вдалечінь, сходив з магістралі і брів собі далі через поля ще теплої, щедрої на дари осені.

Натомившись, ставав на коліна, тулив вухо до землі, і серце, яке пам’ятало набагато більше, аніж сам чоловік, вело далі. Врешті на овиді, крізь завісу марева, засвітилося добродушне обличчя гори Мелані. На якусь мить подорожній вражено зупинився і довго ковтав давкий клубок у горлі. Сльози, наздоганяючи одна одну, побігли запалими щоками. Через якийсь час, гамуючи у собі зойк радості, чоловік щосили помчав. Розмахував руками, аби скоріш розігнати марево ранньої осені, що не давало глянути на гору зблизька.

Спітнілий, задиханий, упав біля підніжжя Мелані, наче перед вівтарем, і, ридаючи, цілував гаряче каміння.

— Пам’ятаєш мене?! — питав крізь сльози. — Я знаю, ти не забула, мусиш мене пам’ятати! — волав, дивлячись ледь не божевільними очима на вершину.

Та Меланя — старість не радість — як не силкувалася, ніяк не могла віднайти у пам’яті дивного пілігрима.

— Стара я вже, — мовила, виправдовуючись, гора, — то й пам’ять уже сліпувата стала.

— І ви, трави, не впізнали мене? — спитав з відчаєм, перебираючи неслухняними пальцями билинку за билинкою. — Невже й ви не пам’ятаєте мене? — пильно задивлявся в очі травам, що розкішно знімалися від підніжжя до самого вершка.

— Осінь, чоловіче добрий, — сумно прошелестіли трави, — наша колись чіпка, весняна пам’ять уже прижухла.

— І ви, дерева, не впізнали мене?! — ледь не ридаючи, проказав пілігрим до трьох братів-горіхів, що, роззявивши роти-дупла, спостерігали за незвичною сценою.

Брати здивовано переглянулись. Кожен поспіхом шукав у пам’яті пришельця.

— Ми вже й самі не знаємо, скільки літ живемо, — врешті зітхнув старший брат. — Помалу трухлявіємо, певне, із труховиною і пам’ять про тебе вже висипалась.

— І ти, поточе, не впізнав мене?! — з останньою надією запитав подорожній.

— Знову напасть на мене, — сердито забубнів, ховаючись в очереті, потік. — Не впізнаю! Пам’ять моя спливла за водою. Ось Велика ріка, може, й пам’ятала тебе, але вона давно кудись щезла.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Мешкав в одному із закинутих винних підвалів у череві гори Мелані з часів першої світової війни, тож пам’ятав кожного прирічанця, який народився і жив у селі за його тямки.

А придибав дощ сюди, у Прирічне, десь із рівнини Дунайської разом із Гаракалем, коли той вертався додому з “таліянського фронту”. Поносився на хмарах довкола села, спробував на смак благородної прирічанської землі, чув, як молилися і раділи йому прирічанці — перед цим засуха ледь не з’їла врожай, — то й передумалося блукати далі. Відшукав собі сяке-таке житло у давно закинутому підвалі в горі Мелані, то й жив, не вельми сумуючи, біля безсмертного села: попросять прирічанці благодатної вологи на поля — покличе якусь хмару, осідлає її і почвалає, щедро сіючи по землі соки живлющі, а не згадують — то й так сумління не дуже гризе. А це прирічанцям мед на душу: як-не-як, свій, знайомий дощ. Хіба можуть цим похвалитися лопухівці, вонігівці, волячівці, а заньківці й поготів.

Отже, тільки дощ упізнав подорожнього. Зачувши, як з останньою надією і відчаєм чоловік запитав: “І ти, поточе, не впізнав мене?”, дощ позіхнув і, чухаючи потилицю, вигулькнув із винного підвалу. Довго мружився від яскравого сонця, а потім крикнув молодій пузатій хмарі, що весь час крутилася довкола Мелані.

— Подь лиш, небого, сюди!

Та вмить підлетіла, дощ учепився їй за кострубату гриву, підплив до подорожнього й зігнувся над ним.

— Хай мене шляк трафить! — вигукнув подивано. — Та це ж Іван Сирота! Як же його не пам’ятати?!

І, аби назовсім розвіяти сумніви, дощ нагнувся до землі, теплою п’ятірнею торкнувся посивілої голови чоловіка і ніжно погладив її.

— Добрий, ласкавий доще, ти впізнав мене? — все ще не вірив Сирота.

Ловив у пригоршні радісні краплини. Підносив їх до очей, довго роздивлявся, а відтак, осяяний їх світлом, смакував пошерхлими вустами: дощ тривожно, до болю в серці, пахнув благодаттю прирічанської землі, мудрістю гори Мелані, дитячою беззахисністю трьох братів-горіхів, пам’яттю про Велику ріку і добротою та людяністю безсмертних прирічанців.

А чоловік стояв під дощем із непокритою сивиною, і здавалось йому: з відчуттям прирічанського неба до нього знову навертаються загублені сили, а в грудях пробуджується давно заснуле щастя, і він весь час, немов слова молитви, шепотів:

— Господи, оберни мене на хвилину дощем, хай до останку зіллюся із цими полями, садами, хлібами, краплинами крові увіллюся в кожну травинку, дерево, стебло пшениці, стану диханням усього тут сущого, аби тільки земля і люди впізнали мене!

…І не відав подорожній, що сьогодні у Прирічному згадки про його ім’я і безсмертний подвиг ставали окрасою розмов, які торкалися знаменитої події, опісля якої авторитет прирічанців раз і назавжди твердо піднявся на неприступний рівень вершини гори Мелані.

— А пам’ятаєте, як Іван Сирота ощасливив п’ястуком Бурча у вухо?

— А коли гепнув Сирота Соломончиком у землю, то, перебачаюся красно, половина волячівців розбіглися тільки від того духу, що ніс від мештерових ногавиць…

— Гей, гей, бідний Сирота, певне, уже й кісточки йому у Гамериці зітліли…

Ці і подібні розмови тільки й чулися тепер то з одного, то з другого гурту припараджених прирічанців. Село нині торжествувало — відзначався ювілей переможної битви за гору Меланю. Власне, торжество було неофіційним, і ніхто в районі, а поготів у області, ніяких заходів до цієї знаменної події не розробляв. Хоча, перепрошую, свято в Прирічному йменувалося офіційно і про нього достеменно відали і в районі, і в області. Річ у тім, що останнім часом, віддаючи данину прадавнім традиціям, районні відділи культури почали запроваджувати “День села”. Він мусив співпадати із певною знаменною подією в історії населеного пункту.

Прирічанці, не довго роздумуючи, обрали днем свого села 2 вересня — річницю знаменної битви із вонігівцями, лопухівцями, волячівцями і заньківцями за гору Меланю.

…Аби відзначити свято за всіма законами, сельчани півроку оббивали пороги голови колгоспу Дмитра Лазаря, щоб той виклопотав для ветеранів битви пам’ятні медалі.

— Люди добрі, майте хоч трохи глузду, чого домагаєтесь?! Куди посилаєте?! Дайте спокійно до пенсії дожити! — нітився, сердився, грозив Лазар.

Однак прирічанці не були б прирічанцями, коби не вгризли із каміня хліба, — таки зломили героїчну оборону Лазаря. Розуміючи всю безглуздість затіяного, хотів не хотів, мусив голова колгоспу йти на поклін у район. Найперше завітав до завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного.