Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.

— Марько, що з вами? — спитала мати.

Вона наче уже ждала нас. Обернулась щаслива, і не вогонь здавалося освітлював Марію, а вона вогнище.

— Долю би мала, Легезаня… — почала тихо. — Правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снив, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: розпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно, а він уже його неодмінно побачить і прийде на це світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, і очима не побачить, то почує тепло вогню серцем і воно його приведе до хати.

Вмовкла щаслива Марія, підкидуючи дрова у вогонь. І мати такими заздрісними очима подивилася на щасливу Марію, що серце стиснулось від болю. А полум’я, пожираючи ніч, виростало все вище і вище, тривожачи, наче заснулу душу, небо. І здавалося мені у цю мить, що на світло нас трьох, одиноких і самотніх людей, у пустелях, степах і болотах, холодних лісах і гарячих горах піднімаються з могил мертві вої і разом з живими вертають крізь ніч до своїх осель, де, засновані павутинням, постаріли передчасно дитячі колиски, де огрубіли без ласки жіночі серця і руки, до отчої землі, що давно вже оніміла і оглухла без зерна і чоловічих міцних долонь.

А через три тижні вернувся батько. Після маминих поцілунків і голосінь підійшов до мене. За ці роки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемось з батьком віч-на-віч, щось незвичайне станеться у світі. І я впаду йому на груди, і зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосинку і не випущу ніколи з обіймів. Але натомість прийшло якесь гірке розчарування. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе і поцілував, як колись вночі, у чоло, і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.

На другий день ми обоє взялися орати ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею чи вона за ним, але скиби, здавалося, самі переверталися перед плугом, лягали покірно, немов вірні пси, йому до ніг і зорана рілля лежала вільно під сонцем, немов захмеліла від щастя породілля.

Перед тим, як сіяти, підігнали коней до стодоли і сіли в затінку. Поруч нас, у саду, немов лінькуваті птахи, розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:

— Вісім років кожної ночі снилися мені ці дерева. І завжди цвіли не квітом, а маминими сльозами.

— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

— Куди мені без вас, коли я на рідній землі.

Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Як молоде вино, нуртувала-бродила навкруги весна. Із гори Віщунки у долину буйно стікали зелені ріки трав. І співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх.

А над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.

…Це було вже три тижні по війні.

Ми запомогли Васильцюні закинути на плечі в’язанку з хмизом.

— Ростіть великі, дітки, — сказала Марія. — А куди зібралися?

— До мамки віншувати, — відповів Павло.

— Будете повертатися, неодмінно зайдіть до мене. Щось та й знайду обдарувати вас. Бо, самі бачите, нічого не маю при собі, — глянула долі собою безпорадно. — А може, біг дасть, то й Юрко на той час уже дома… — Й, обірвавши на слові мову, обернулася й сторожко почала спускатися до потоку…

Опісля похоронки Васильцюня стала якоюсь дивною. Візьме, бувало, серед ночі та й запалить вогнище в обійсті і сидить при ньому до самого ранку. Або ж наготує всіляких страв, накладе у тайстру й ладнається на кілька днів у далеку дорогу.

— Куди ж ти, Маріє, зібралася? — питають баба.

— Нині під ранок прийшов Юрко до вікна і каже: «Я, Марько дорога, на станції. Ізсадили мене цімборе, а додому ніяк дороги не знайду». Оце тепер зібралася і йду до нього, — відповідає Марія.

— Але ж це сон, — перечить баба.

— Ну і що? Мої сни віщі, — незворушно говорить Марія.

Провівши сумним поглядом Марію, через дубові ворота входимо на кладовище і наче втрапляємо у зовсім інший світ. Тиша, безгоміння… Життя наче зосталося потойбіч воріт. Тут час, зачепившись за посірілі хрести, бачиться, завмер, скрижанів, і вже ніщо у світі не заставить його ворухнутись. Навіть сніги — великі, новорічні сніги — тут мовчазніші, холодніші, аніж у селі, і дивно-предивно чисті.

«Ось жили люди… Раділи, мучились, веселились, страждали, а прийшов час і віднесли їх до вічної домівки, — думаю собі. — Пожурились рідні, поплакали і поховали… І всі гріхи, і всі добрі і чорні діла разом із тілами прийняла земля… А нам, живим, залишається велика журба. І чи не тому сніги, — гадаю собі, — на кладовищах найчистіші у світі, бо вони — наче жалі наші за відійшлими».

Невдовзі і зупиняємось біля маминої могили.

— Добридень, мамо, — кажу тихо.

— …Ми прийшли до вас, мамо… Чуєте нас?.. — продовжує Павло. — Як прийде тепло, ми насадимо вам багато-багато красних рож… та й іншого квіття… Най вони цвітуть цілий рік над вами…

Тут Павло вивільняє свою руку з моєї долоні, стає перед могилою на коліна. Далі добуває із пазухи недопалену свічку, розгрібає в маминому узголів’ї сніг, длубає нігтями землю… Потім встромлює свічку в маленьку лунку, виймає з кишені сірники. Мені весь час кортить його запитати, як він надумався і звідкіля взяв цей недопалок, хто йому дозволив брати сірники. Ой, і дісталося би йому за це від баби! Проте мовчу. Павло запалює свічку… Вогник, наче пташка, затріпотів у його долонях, далі випорхнув і весело, безтурботно заспівав над снігами. А мені такий жаль упався!

«Мамко, мамко, вам би лиш ще жити і жити… — ковтаю у собі сльози. — Завіщо вам така покара?.. І від кого?! Люди, люди, чому