Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— Для чого мені, черв’якові, жити на білому світі, коли мене всі бояться. Думаєте, не знаю, як кожного ранку молитеся, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу. Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.

Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.

Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала. Петро, певно, все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила всіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи помалу розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.

І тут усіх врятувала Кривулячка.

— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо Васильцюні Марії.

— Леге-ге-за-ня, — немов змія, шиплячи, поповзло поміж жінками.

— Коли прийде?

— Опівночі.

Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях. Радості і свята як і не було.

— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.

Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:

— А чого туди йти. Коли живий, вернеться, а як ні — чого добру душу у землі тривожити.

Я впав перед ними на коліна, схопився за руки і відчайно заблагав:

— Все життя буду слухати вас, що скажете, зроблю! Тільки ходімо! А може, Легезаня знає?!

Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, здається, то було у 1938 році, я прокинувся від дотику чиєїсь руки. А потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали всю хату, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозили пустити обійстя з вогнем. Але мати…

— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторювала.

Я спершу — а пішов тоді мені п’ятий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один з пір’яників знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч і на чолі у мене затеплівся поцілунок.

Мати після того ще довго плакала перед стіною, по якій синім павуком повзло чорнило, а на другий день побілили заново хату. І вималювали її сумними пуп’янками троянд.

Перед північчю жінки, вдовиці і ті, які ще свято чекали, зібралися у Кривулячки.

У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються, злякані, по кутках.

Тільки годинник відлічив дванадцяту, Легезаня — згорблена й корячкувата, як трьохсотрічна ворона, — витягла із бесаг срібну миску й налила води. Поклала на стіл, накрила чорною хусткою, відтак пообіч запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби скам’яніли в німому очікуванні.

Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула із торбинки маку і пильно подивилася на миску з водою. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і зашепотіла:

— Сію, сію, — шелестів мак, неначе з долоні Легезані зграями злітали сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.

Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала у них захисту. Легезаня правицею обвела кілька разів миску з водою і рвучко зірвала хустину.

— Подивися, — наказала сухим голосом.

Марія обережно глянула на воду в срібній мисці.

— Що бачиш?

— Нічого, — розчаровано відповіла.

— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.

— Мертвий?! — скрикнула Марія.

— Тихо!

Вмить по хаті розплеснулась тиша. Легезаня приклала до миски вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії.

— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.

— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’му очі найчистішою росою мила, я би ’му світло своїх очей віддала, аби тільки живий, — і помчала у ніч.

Мамина черга була третьою.

— Що бачиш? — спитала Легезаня.

Мати пильно вдивлялись у миску з водою.

— Ніби вогонь горить?

Очі ворожки звузились, і свічки в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до столу.

— Вогонь і кров, — сказала стара. — Вогонь і кров…

І тут я побачив у срібній мисці з водою відображення величезної червоної ріки із високими кам’яними берегами, а по ній плив чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горіли небеса і падали цілими оберемками на землю. А чоловік топився і хотів щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапали його за шию і він знову пірнав.

— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав на всю хату. — Я тут, дайте мені вашу руку! — І простягнув п’ятірню до миски.

— Стій, дурню! — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.

Я подивився у її очі, і свічки у них холодно зареготали.

— Брешете! — завив я, вирвавши руку, схопив миску і кинув об землю. Вода вмить бризками розлетілася по хаті, але замість неї по долівці струмками потекла кров.

Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.

Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи уже не вирине біля берега світанку. Ми вже були близько хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підпахуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.

— Гойте люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулись до обійстя Марії.

Вогонь горів на поляні у саду. Неподалік, на бервені, сиділа Марія і час од часу підкидувала у полум’я