Корнелія Функе - Чорнильна смерть

Принца. Його брат щось шепотів йому й неприязно дивився на Ґекона. «Принце, благаю тебе! — думала Реза. — Скажи Мо, що він повинен забути Віолантині слова. Тебе він послухає! Й допоможи йому забути ту книжку, яку він зшив для її батька!»

Чорний Принц поглянув на неї, неначе почув її німе благання. Проте його темне обличчя було непроникне — таке непроникне, яким дедалі частіше було для неї обличчя Мо.

— Доріє! — мовив він. — Як по-твоєму, ти зможеш пройти повз замкову сторожу й розпитати Віолантиних солдатів? Може, хтось із них чув, у чому точно полягає Свистунове завдання?

Здоровань розтулив рота, наче збирався заперечити. Він любив брата й робив усе, щоб захистити його. Але Дорія був у тому віці, коли людина вже не хоче, щоб нею опікувалися.

— Ще б пак! Завиграшки! — усміхнувся він, показавши тим усміхом, що радо виконає доручення Принца. — Декого з них я знаю, відколи навчився ходити. Більшість їх навряд чи старші за мене.

— Гаразд, — підвівся Чорний Принц. Дальші його слова були адресовані Мо, хоча він і не дивився на нього. — Що стосується пропозиції Віоланти, я згоден з Ґеконом і Хапалом. Віоланта, може, справді полюбляє шпільманів і співчуває своїм підданим, але вона — донька свого батька, і нам не треба довіряти їй.

Усі подивилися на Сойку. Але Мо мовчав.

Для Рези ця мовчанка була красномовніша за слова. Вона, як і Меґі, знала це мовчання. Реза побачила страх на доньчиному обличчі, коли та заговорила до батька. Так. Тим часом уже й Меґі відчула, як міцно цей сюжет обплів батька, хоча він сам колись застерігав її від цього. Літери затягували його щораз глибше, наче чорнильний вир, і Резі знову закралася в голову страхітлива думка, яка дедалі частіше з’являлася в неї в останні тижні: коли Мо, поранений на смерть, лежав у спаленій дощенту Каприкорновій фортеці, білі жінки і справді забрали з собою якусь його частину, забрали туди, де зник і Вогнерукий, і цю частину можна знову побачити тільки там. У місці, де закінчуються всі сюжети.

Гучні слова і тихі слова

Як ти ідеш, зімкнувсь позаду простір, як вода,

Не озирайся, тут ніде й душі нема навколо.

Таж простір — час, що перед нами іншим вигляда,

Бо любих місць не здатні ми покинути ніколи.

Іван В. Лалич. Любі місця

— Будь ласка, Мо! Попроси його! — Спершу Меґі здалося, ніби вона чує материн голос лише уві сні, в одному з тих похмурих сновидь, які посилала їй минувшина. В голосі Рези відчувався розпач. Та коли Меґі розплющила очі, голос чувся й далі. Визирнувши з намету, вона побачила, що батько-мати стоять між дерев, лише за кілька кроків від неї, мов дві нічні тіні. Мо прихилився до стовбура високого дуба, — такі гігантські дерева Меґі бачила лише в Чорнильному світі, — а Реза обхопила руку батька, ніби була змушена благати його, щоб він вислухав її.

— Хіба ми не робили так завжди? Коли комусь із нас не подобався роман, хіба ми не розривали книжку? Мо, невже ти забув, як багато книжок існує? Нумо знайдімо якусь іншу книжку, з іншим сюжетом, книжку, слова якої лишаються словами і не роблять нас плоттю від своєї плоті!

Меґі глянула на розбійників, що лежали всього за кілька метрів далі під деревами. Чимало їх спали просто неба, хоча ночі були дуже холодні, але розпачливий материн голос, здається, не розбудив нікого.

— Якщо добре пригадую, саме я давно вже хотів закрити цю книжку. — Голос Мо був холодний, як повітря, що крізь поношений одяг холодило їй тіло. — Але ж ти і Меґі й чути не хотіли про щось інше.

— Звідки я могла знати, що зробить із тобою цей сюжет? — відповідала Реза голосом, який свідчив, що вона насилу стримує сльози.

«Іди ляж і спи, — думала Меґі. — Нехай самі розбираються». А проте й далі сиділа, мерзнучи на холодному нічному повітрі.

— Про що це ти? Що він зробив зі мною?

Мо говорив так тихо, наче не хотів порушити нічну тишу, але Реза, здається, забула, де вона.

— Що він зробив із тобою? — З кожним словом мати говорила дедалі гучніше. — Ти ходиш із мечем на поясі! Ти майже не спиш і пропадаєш ночами! Невже ти думаєш, що я не можу відрізнити крик справжньої сойки від крику свого чоловіка? Я знаю, як часто Батист або Здоровань забирали тебе, коли ми жили ще на хуторі… А найгірше те, що я знаю, як охоче ти ходиш з ними. В тебе з’явилася любов до небезпеки! Ти поїхав до Омбри, хоча Принц застерігав тебе. Тебе там мало не зловили, а ти повернувся й поводишся так, ніби це все — лише гра!

— А що ж іще? — Мо й далі говорив так тихо, що Меґі насилу чула його. — Невже ти забула, з чого складається цей світ?

— Мені байдуже, з чого він складається. Ти можеш загинути в ньому, Мо. Ти знаєш це краще за мене. Чи ти, може, забув білих жінок? Ні. Ти навіть уві сні говориш про них. Інколи я навіть думаю, що ти скучив за ними…

Мо мовчав, та Меґі знала, що Реза має слушність. Мо лише раз розповідав доньці про білих жінок. «Меґі, вони зроблені тільки з туги, — казав він. — Вони вщерть виповнюють тобі серце, аж поки тобі хочеться йти тільки з ними, хоч куди вони поведуть тебе!»

— Мо, благаю тебе! — тремтячим голосом знову прохала Реза. — Попроси Феноліо приписати нас назад! Задля тебе він спробує. Він твій боржник!

Один з розбійників кашлянув уві сні, другий перекотився ближче до багаття, і Мо замовк. Але зрештою відповів, і то таким голосом, наче розмовляв із дитиною. Він ні разу не говорив таким тоном з Меґі:

— Резо, Феноліо вже не пише. Я навіть не певен, чи він ще може!

— Тоді йди до Орфея! Ти чув, що казав Фарид? Він приписав строкатих фей, єдинорога…

— Ну то й що? Орфей то тут, то там може щось доліпити до сюжету Феноліо. А щоб повернути нас до Елінор, він повинен написати щось власне. Я сумніваюся, що він може. Та навіть якби міг! За словами Фарида, він переймається тільки тим, щоб стати найбагатшим в Омбрі. Чи ти маєш гроші, щоб заплатити йому за його слова?

Цього разу мовчала Реза, і то так довго, ніби знову заніміла, як і тоді, коли втратила свій голос у цьому світі.

Мовчанку зрештою