Корнелія Функе - Чорнильна смерть

— Резо! — озвався він. — Якщо ми повернемося тепер, я сидітиму в домі Елінор і день у день думатиму тільки про те, як далі розвивається цей сюжет. Але жодна книжка у світі не розповість мені про це!

— Ти хочеш не тільки знати, як він розвивається. — Тепер уже в голосі Рези відчувався холод. — Ти хочеш визначати, що відбуватиметься. Ти й сам хочеш брати участь! Але хто тобі сказав, що ти коли-небудь виберешся з літер, якщо ти загрузаєш ще глибше?

— Ще глибше? Як це? Резо, я бачив тут смерть і отримав нове життя.

— Якщо ти не хочеш зробити це задля мене, — Меґі чула, як важко матері говорити далі, — тоді повернися назад задля Меґі — і нашої другої дитини. Я хочу, щоб вона мала батька! Я хочу, щоб батько жив, коли вона народиться, і хочу, щоб це був той самий чоловік, який виростив її сестру!

Реза знову була змушена довго чекати на відповідь Мо. Десь ухнула сова. Ґеконові ворони сонно закаркали на дереві, на яке повсідалися на ніч. Світ Феноліо видавався тихим і мирним. А Мо погладив кору дерева, на яке спирався, так ніжно, як колись гладив книжкові спинки.

— А звідки ти знаєш, що Меґі не хоче лишитися? Вона вже майже доросла. І закохана. Невже ти думаєш, що вона захоче повернутись, якщо Фарид лишиться тут? А він лишиться.

Закохана. Обличчя Меґі запалало. Вона не хотіла, щоб Мо висловив те, чого вона сама ніколи не виразила словом. Закохана — слово звучало як хвороба, від якої годі зцілитися. А хіба інколи вона не відчувала того самого? Так, Фарид лишиться. Як часто вона вже й сама собі казала, відчувши бажання повернутися: «Фарид лишиться, навіть якщо Вогнерукий не повернеться з того світу. Він і далі шукатиме його й тужитиме за ним, і то набагато дужче, ніж за тобою, Меґі. Але як вона почуватиметься, вже ніколи не маючи змоги побачити його? Чи лишить вона тут своє серце й житиме в майбутньому з порожнечею в грудях? Чи лишиться вона сама, — як Елінор, — і тільки в книжках читатиме про закоханість?»

— Це в неї минеться! — почула Меґі голос Рези. — Закохається в когось іншого.

«Що це мати верзе? Та вона не знає мене, — думала Меґі. — Як це? Та вона ніколи не кохала!»

— А як бути з другою дитиною? — знову запитувала Реза. — Ти хочеш, щоб вона народилася в цьому світі?

Мо озирнувся, і Меґі знову відчула те, про що давно вже знала: батько тепер любить цей світ так, як колись любили вона й Реза. А може, навіть дужче.

— Чом би й ні? — запитав він у відповідь. — Ти хочеш, щоб вона народилася у світі, де все, за чим вона тужить, можна знайти тільки в книжках?

Голос Рези тремтів, коли вона відповідала, але цього разу від гніву:

— Як ти можеш таке казати? Все, що ти тут бачиш, народилось у нашому світі. Бо звідки б узяв його Феноліо?

— Хіба я знаю? Невже ти справді віриш і тепер, ніби існує тільки один реальний світ, а решта — не що інше, як його паростки?

Десь завив вовк, потім відгукнулися ще двоє. Один з вартових пройшов між деревами й підкинув дров у пригасле багаття. Він звався Волоцюга. Жоден розбійник не мав тепер ім’я, з яким народився. З цікавістю поглянувши на Мо і Резу, він знову зник між деревами.

— Резо, я не хочу повертатися. Не тепер! — У голосі Мо вчувалася рішучість, і водночас батько благав матір, немов іще сподівався переконати її, що вони опинилися там, де треба. — Мине ще багато місяців, поки народиться дитина, і, можливо, доти ми вже знову сидітимемо в домі Елінор.

Мо поцілував Резу в чоло. Потім пішов геть, до вартових, що стояли між деревами на іншому краї табору. А Реза, як стояла, так і сіла на траву, обхопивши руками обличчя. Меґі хотіла підійти до неї і втішити, але що вона може сказати їй? «Резо, я лишуся з Фаридом. Резо, я не хочу шукати нікого іншого». Ні, такі слова навряд чи втішать матір. Та й Мо не повернеться.

Свистунова пропозиція

Настає мить, коли якийсь персонаж робить або каже щось таке, про що ти не думав. Такої миті персонаж оживає, тож решту ти полишаєш йому.

Ґрехем Ґрин. Порада авторам

Ну, нарешті. Дійшли. Коло міської брами пронизливо і чванькувато гриміли фанфари. На думку Феноліо, вони звучали точнісінько так, як і голос людини, про яку вони повідомляли. Миршавець — народ завжди знаходить найвлучніше ім’я. Навіть самому Феноліо не спало б на гадку якесь краще, але, звісно, не він навіть вигадав цього блідого вискочня! Змієголов ні разу не звелів повідомити про своє прибуття нудними сурмами, натомість його вузькогрудому своякові варто було об'їхати навколо міста, і сурми вже крикливо вітали його.

Феноліо ближче притяг до себе Деспіну та Іво. Деспіна підступила охоче, зате її брат вирвався з рук Феноліо і спритно, мов білочка, видерся на виступ муру, щоб бачити вулицю, якою невдовзі мав проїхати Миршавець зі своїм почтом, який називали ще зграєю. Чи своякові Змієголова вже доповіли, що майже всі жінки Омбри вийшли до міської брами й чекають його? Мабуть.

Навіщо Свистун рахує наших дітей? Жінки й прийшли заради цього запитання. Вони вже викрикували його й вартовим, але ті лише незворушно спрямовували списи на розгніваних матерів. Та жінки не розходилися.

Була п’ятниця, день ловів, і жінки вже кілька годин чекали на повернення свого нового пана, що, тільки-но прибувши до Омбри, заходився вибивати в хащі дичину. Його слуги знову нестимуть через голодне місто десятки закривавлених куріпок, вепрів, оленів і зайців, і то повз жінок, які не знають, де роздобути харчів на завтрашній день. Тому Феноліо по п’ятницях звичайно ще рідше виходив з дому, ніж в інші дні, але сьогодні його погнала цікавість. Цікавість — що за обтяжливе чуття…

— Феноліо, — запитала його Мінерва, — ти зможеш приглянути за Деспіною та Іво? Мені треба до замку. Йдуть усі жінки. Ми хочемо змусити їх сказати, навіщо Свистун лічить наших дітей.

«Я знаю відповідь», — хотів сказати Феноліо, проте відчай на обличчі Мінерви не дав йому розтулити рота. Нехай вона все-таки сподівається, що народила дітей не для срібних копалень. Тож, Феноліо, нехай уже Миршавець і Свистун відберуть у неї надію.

Ох, як крається серце від таких картин! Учора він знову спробував писати