Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

наче сосни

(лопоче лісу коругов).

Наллється в наші жили млосний

рослинний сік – зелена кров.

Корінням вгрузнуть ноги в глину,

долоні листям обростуть.

А бджоли до очей прилинуть

і мед, мов з квітів, питимуть.

Уже не кров – важка олія

в затвердлих ядрах набряка.

Немов малина, спіє мрія,

солодка, пристрасна й п'янка.

Кущем черленим край дороги

ростеш у шумі тишини.

Лиш олень – самець струнконогий

полохливої шука сарни.

Змія

Змія рослинна й кущувата,

змія покручена й слизька,

мов мокра палиця картата,

співає хлопцеві в руках.

Змія, моя рожа, гребеняста

росте з-під каменя кущем.

Слова рослинні і хвилясті

злітають радісним дощем.

Мов папороть, перед очами

стає прапервісність твоя.

Ти ще рослина, ти ще камінь,

тебе обкручує змія.

Ліс

Навчися лісової мови

із книги лисів та сарнят!

Виходить місяць до діброви

писать елегії на пнях.

Струмки полощуть срібло тиші,

в росі купається трава.

Хай найпростіші з всіх слова

у книзі лісу ніч напише!

Лист

На клаптику паперу

рука напише слово

коротке: прощай.

Хоч тьмяні очі знову, знову

обіцяють солодкий

одчай.

На клаптику паперу

рука напише тремтячи,

що тісно двом серцям

на світі

широкому.

Весна 1933

Давній мотив

Там хата білена, й осніжені каштани,

і місяць, наче сторож, ходить коло хати.

Це не сторінка з давнього роману,

це спомин хлопця, що не вмів кохати.

Мов дві гілки ліщини, розійшлись дороги,

і вечір сині тіні кидає на воду.

Окремо в бурях пристрасті й знемоги

п'ємо життя печальну насолоду.

Елегія про перстень ночі

П'яніючи отруйним чадом

ночей сріблистих та гірких,

дивлюся в місяця свічадо

крізь шибу, повну світляних,

холодних, синіх і тремких

далеких відблисків світів,

що, кинуті у тьму, горять

самітні, горді, золоті,

немов знаків санскритських ряд,

які прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна,

загубленого в морок дня,

слова старої ворожби

в ім'я землі, в ім'я вогню.

Так віддають у владу сну

і заколихують спочить

серця, сп'янілі в життьовій

нестямній, лютій боротьбі.

І чують очі дотик вій,

і бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,

осріблюються краєвиди,

шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,

і місяць мертвий, місяць синій

відчиняє п'ять брам ночі

над містом чорним та іскристим.

Тьмяніють ліхтарів вогні,

і в шиби стріли б'ють сріблисті —

це стріли зір на вишині.

Зриваються слова з скрипок,

в краси одчаю скам'янілих,

і знов з портрета, з срібла рам

мальований на полотні

до мене кличе мій двійник.

Як я, шалені пише вірші,

і рецитує, і співа,

і, замінившися в музику,

портрет, співаючи, майне.

Тоді червона пляма крику

уста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думок

вливає ніч, немов бальзам,

солодку краплю божевілля.

Годинник б'є, дві рожі, свічка

і маска – смерті чи кохання?

І завжди ніч і ніч відвічна

і перша, й тисячна, й остання.

Над книжкою поезій

Люблю не раз вертатись до старого табурету,

де кілька книжечок лежить завинених в газету.

Коли з-за неба виринає ніч назустріч дневі,

мов спомин, випливають із полиць слова вишневі.

Слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями,

надихані землею та навіяні вітрами.

Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі,

коли стріла натхнення, вбита в серце, їдцю точить.

Зникають речі, розвіваються довкола стіни.

Тремчу над книжкою у вічності холодній тіні.

Лютень 1933

Ніч

Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,

ляга на серце ржа думок.

На стінах тіні в'яжуть круглі петлі

в чудний і нерозплутаний клубок.

Мов чорний кіт, сів череватий чайник,

годинник, наче джміль, гуде.

Яка ж солодка ця принада тайни —

те слово, що, мов з каменю, тверде!

Бляшане небо, олив'яний місяць

і ночі попелястий дим.

Невже ж нема на цьому світі місця

поривам нездійсненним та палким?

Пізня година

Об вікно кажан крильми вдаряє,

все принишкло, стихло, охололо.

Безвість манить нездійсненним раєм,

наче ртуть, спливає в жили холод.

Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш,

з болем родиться у серці пісня.

Поплили над світом чорні води

ночі.

Спати йди.

Година пізня.

Понеділок, 1 травня 1933

Ранок

Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла,

покотилось бляхою дахів.

Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла

піснею возш прогомони?.

Знову перекреслить неба синь безмірну

зір падучих лінія крива.

Місто дивно біле, майже неймовірне,

з мли, немов з уяви, виплива.

Тільки цей куток ще тінню обійнятий,

скрипка, струни обвільнивши, спить.

Сонна тиша, лиш перо дзвінке й крилате

по папері, мов стріла, дзичить.

Серпень, 1933

Суворий вірш

Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,

не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.

Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів

під суворих світань весну пізню.

Вже не вирватись більше з затислих обійм,

треба глянути дням просто в вічі,

хоч навпроти вдаряє скажений прибій,

невблаганним нас визовом кличе.

Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти,

не закрити долонями зору.

Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить

крізь імлу, хоч найбільш непрозору.

Не сховатись, дарма, під наметом краси,

в чаді п'яному строф кришталевих.

Вітре днів, мої власні слова рознеси,

на шляхах їх розвій стомилевих!

О поете, дарма, вже тобі не втекти,

треба визнати те, що найгірше:

чи самого себе не оббріхуєш ти

в цих п'янливих, розспіваних віршах?

Понеділок, 19 та середа, 21 грудня 1932

Стріла

Подай мені лютню з каміння,

холодну мов лід і блискучу мов сталь!

О, не кантилена осіння,

зими променистий, іскристий кришталь.

Не зайві жалі легкозмінні,

не мелений мелос, не настрій шовковий.

Хай струни, як вістря кремінні,

деруть мої пальці і гнуть аж до крові.

О, визволь від слова безсили,

розчавлю притаєну зради змію.

Напружую струни і жили,

хай пісню, мов стрілу, у серце вам вб'ю.

Четвер, 13 і вівторок, 18 квітня 1933

Спротив

Чи то струни, чи не струни,

чи то, може, вістря шпаг?

Вік минув зеленорунний,

що садами ніжно пах.

Навіть скрипки срібні жили

не заплачуть серед туч,

хоч на серце наложили

днів твердих тісний обруч.

Так стоятиме навпроти,

хоч до цього не привик,

наче