Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

вечір до землі

і срібним сяйвом ріки стелить.

На шляху

Обплетений вітрами ранок

шугне, мов циганя, з води

і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим,

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць в кручу,

мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде розсміяний і босий

хлопчина з сонцем на плечах.

На вітер

Кинь пісню на вітер,

на вітер слова!

Десь шепотом віти,

десь шумом трава.

Не в воду глибоку,

а в сонце пливеш.

Подумай, нівроку:

ех, світ цей без меж!

Дме вітер у руна

життя молоде,

на яблуні струнах

долоні кладе.

Немає ще яблук…

Хтось кличе з яруг.

Послухай: це зяблик,

це сірий твій друг.

Ти сонно на яві,

ти п'яний від сну.

Десь шепотом явір

вітає весну.

Десь шелестом сливи…

Що більше тобі?

Сьогодні щасливий

ти птах, далебі!

Неділя, 8 січня 1933

Пейзаж з вікна

Дивись: шумує день погожий,

кипить зелена заметіль.

В товстому дзбані варить рожі,

аж піна бризкає звідтіль.

Дуднить по шибах дощ цинобри,

і скло відблискує, мов сталь.

Парує курявою обрій,

хвилює в димі ранніх сальв.

Підвівши очі з-понад книжки,

побачиш світ барвистим сном,

і думка, вирвавшися нишком,

мов нетля, б'ється у вікно.

Чарки

Зелений ясень, серп і коні.

Прилипнув хлопець до вікна.

В чарки сріблисті і червоні

поналивалася весна.

І хочеться хлопчині конче

від весняних воріт ключа.

З трави неждано скочить сонце,

немов сполохане лоша.

Світанок

Сплигнула ніч з шумких дерев,

втікаючи понад дахами.

Замаяв голуб і дере

крильми хмарин іржаві плями.

Мов дзенькіт товчених склянок,

ясна музика підпливає.

Світанку куриться вино,

і небо в синяві безкрає.

Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити.

Веретено

Стрілчастий день, прозорий холод

і вся невпійманість краси.

Широко креслиш пісні коло.

Ех, пахне ранок. Срібло й синь.

Душа острунена й зелена.

Сміється сніг, сміюся я.

Червоним сонця веретеном

закрутить молоде хлоп'я.

Князь

Ще гори куряться від снігу,

сім стріл неначе сім пісень,

і юнака вітає день

окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

на ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

весни розспіваної князь.

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

Четвер, 4 і п 'ятниця, 5 травня 1933

Клени

Схилились два самітні клени,

читаючи весни буквар,

і знов молюсь землі зеленій,

зелений сам, немов трава.

Оброслий мохом лис учений

поетику для кленів склав.

Співає день, співають клени,

лопоче сонячна стріла.

До весни

Весно – слов'янко синьоока,

тобі мої пісні складаю!

Вода шумить у сто потоках,

що з дна сріблистим мохом сяють.

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля іде.

Скрипки окрилюються співом,

і дзвонять тарілки із міді.

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна і п'янлива,

червоний клен, мов стяг.

Це ти мене заворожила

на смерть і на життя.

Півень

Зоря майнула, мов стріла,

неначе іскра, пісня згасла,

і тільки з мокрого зела

роса краплинами сплила,

мов слово, чиста й ясна.

Вже обріїв зігнувся рівень

у круглу смугу обруча,

і ніч почала вже кінчатись,

неначе ватра, догоряти.

Ось ранок синім возом їде

і сонця сніп в село везе.

Крильми шумить червоний півень —

співучий з міді

серп.

Село

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Різдво

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць – золотий горіх.

Коляда

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,

сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,

спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

Зельман[56]

Закрутився світ безкраїй,

зелень на землі й на небі.

Ой, дівчатам заплітають

у волосся сонця гребінь.

День зелений, день хрещатий,

герці радісних лошат.

В пісні важко передати

те, чим крилиться душа.

Їде Зельман білим возом,

тропарями[57] дзвонить ранок.

О, скажи, весільна лозо,

чому в серці хмільно й п’яно.

Зелена євангелія

Весна – неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село, в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Праліто

1

Впливаємо в соснове море,

в сосновий шум, сосновий спів.

Над нами небо неозоре,

над нами дах струнких верхів,

над нами віддихом глибоким

парують оліясті пні.

І чуєш, як під твоїм кроком

зростають зела запашні.

Тут не бажаєм більш нічого —

обкутатися мохом сну,

в прапервісний природи морок,

в прадавню впасти глибину.

Хай в нашім тілі, наче в соснах,

густа живиця закипить.

Хай в наші жили зелень млосна

і полум'я спливе й блакить.

2

Вростем у землю,