Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

class="v">про молодість, що промина.

Співають весняні ключі,

дзвенять черлені обручі,

і знов палає, як палала,

п'янлива юності кабала.

Елегія про перстень пісні

Я маю дім, при домі сад,

ліричні яблуні у ньому.

Мов свіже молоко – роса,

розваги мед мені палкому.

Мов капелюх, квітчастий дах,

і дім мальований, мов скриня.

Злодії ходять по садах

крізь перелази та вориння.

Обгородити треба конче,

покласти мур з каміння й сну.

Росте в мойому саді сонце —

похмільна квітка тютюну.

Виходжу в сад і юне серце,

незаспокоєне й невтишне,

окрилюю зеленим скерцом

розсшваної тужно вишні.

Виходжу в сад, як сонце гасне

і вечір, мов струна, тремтить.

Життя звабливе і прекрасне

в одній хвилині пережить!

Виходжу в сад, слова зриваю,

дерев натхненних щедру дань.

Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю

красі нестямній в очі глянь!

Спалився вечір елегійний,

зів'яв, мов пісня, спопелів.

Збирай у дзбан слова спокійні,

свій молитовно юний спів!

Як ватра, сонце догоріло,

пожаром очі обпекло.

В горючому вінку несміло

схиляю радісне чоло.

Обвечоріло. Обкурилось,

мов сто кадильниць, ніч димить.

Кружалном сонце покотилось

назустріч місяцеві й тьмі.

Цвітучий дим, синява муть,

ніч зорями на небі шиє.

Ти, хлопче, обережний будь,

весна росою очі виїсть.

Знов пахне подув конвалійний,

насичується медом кров.

Хоч крок відміряно спокійний,

невтишне серце б'ється знов.

Господар саду – юний лірик —

повільно йду під ночі спів.

Несу в долоні обважнілій

кіш, повний спілих місяців.

Шумлять дерева елегійно.

Про що шумлять?

– Кохання й сон.

Так вечора душні обійми

вколишуть серце в свій полон.

Таємні тіні – квіти ночі,

це душі білених дерев.

До місяця летіти хочуть,

та вітер їх не забере.

О туго радісна й велика,

слова стрілчасті в небеса!

Це місяць – молодий музика

настроює, мов скрипку, сад.

Нестримна мріє і химерна!

Прослався в безвість ночі шлях.

Ні, небо слів тих не поверне

і не поверне їх земля.

Дерев послухай! їхню сповідь

у книгу ночі запиши!

Мов явір, що тінь власну ловить,

схились до власної душі!

У книзі ночі срібні букви,

натхненні сторінки шумлять,

її не візьмете до рук ви,

її до серця треба взять.

Мов зорі сплячі в глибині,

осяяні недійсним сном,

пробудяться слова на дні

душі окриленої, і

відповідає співом дно.

Відповідає співом явір,

відповідає співом ніч,

спиняється невтишний крок.

Натхненним циркулем уяви

накреслиш коло рівних строф.

Хай серце сп'янене в цю мить

окрилюється і горить,

нехай злітають догори,

нехай зриваються увиш

думки схвильовані й крилаті!

О слово, що в устах тремтиш,

невже ж мені тебе спиняти?

Я чую, як приходиш, чорна,

п'янлива та болюча пісне,

шукає змісту гостра форма,

єдина, що мій жах помістить,

і мою радість світляну,

і всю знемоги глибину,

і словом просто в серце тну,

аж трисне кров, мов крик одчаю,

з нестями й щастя умираю.

На дверях дому знак зловісний,

на дверях дому – перстень пісні.

Елегія про перстень молодості

Розсунулись, мов карти, стіни,

угору стеля поплила,

і вікна згасли в синій тіні,

найближчі речі вкрила мла.

Так ява стала сном.

Уже не стеля, лиш глибінь,

уже не стіни – далечінь

і, наче іскри в тиші сплячій,

далекі, недосяжні в мряці,

дзвінкі, мінливі та дрижачі,

засяли зорі над столом.

І я спокійний та невгнутий

під небом, що важке, мов камінь.

Мені сьогодні не заснути.

Пишу холодними руками

оці слова.

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.

Головокружним ночі хмелем

п'яніє голова.

Ось таємнішає природа

в безбожно первісній красі

(словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,

мантачив безтурботно час,

аж забаглось мені нараз

чогось незнаного.

Сьогодні вже не так, не так:

складнішає життя,

і, наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч,

і місяць – мідний птах,

таємна рожа неба, лампа

поетів та сновид

веде мене в сріблистих снах

зигзагом мрії та безумства

понад безодню світу.

Мов ртуть, підноситься солодкий жах

до горла і до мізку,

аж струни-нерви задрижать.

Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,

Тоді лунає пісня різко.

Ну, сам скажи,

навіщо це усе,

навіщо мерзти

в краси холоднім сяйві.

Ось, краще бережи

твоєї молодості перстень.

Отих хвилин,

коли ще світ, мов серце, був широкий,

коли не снився сон лихий мені,

коли ще хлопцем сивооким

сміявся щиро й дзвінко

та без журби мантачив дні.

Так час перегортає

мого життя нову сторінку.

І знаю тільки те,

що треба пісню, наче тінь, нести з собою,

що треба йти, невпинно йти

назустріч мертвій тишині

за зовом вітру – за зовом ночі,

аж попіл сну засипле очі.

Спочине серце під крилатим кленом,

порине в море трав зелене,

і тільки пісня вільна, спіла,

жива, нестримна, горда, сміла

ітиме далі вже без мене.

П'ятниця, 25 серпня 1933

Весілля

Почалось так: упився я

від перших власних строф похмілля.

Був тільки місяць дружбою

на мому з піснею весіллі.

Як сталось те, як задзвеніло,

сказать не вмів оцього вам би,

коли б так серце не горіло.

Так народились перші ямби.

Слова, не тесані в гамарні,[55]

слова, осріблені в вогні.

Складають радісні пісні

в весни заквітчаній друкарні.

До моєї пісні

Крутиться світ весняний і зелений.

Ясень співає, і серце співа.

Пісня натхненним кружля веретеном,

на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився,

перстень натхнення на серці тремтить.

Гей же, п'яній, і лети, і крутися,

пісне моїх двадцятьох і трьох літ!

Неділя, 21 травня 1933

Ранній вітер

Крилатий вітер, дужий вітер,

що зорі, листя й ластівки несе,

сп'яняє серце. Ех, летіти

в зелений квітень, в синь пісень!

Піднявся день, мов олень з кручі,

ніч відплила, мов корабель.

Крилатий вітер і пахучий,

мов дзенькіт сріблених шабель.

Назустріч

Росте хлоп'я, мов кущ малини,

підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних

записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги,

назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом

співають в квітні юні дні.

Корчма

Про дівчат і про купців

оповідає давня повість.

Крилата чарка у руці,

жага і трунок гусне в крові.

Червінці дзвонять на столі,

і місяць – найхмільніший келих.

Схилився