Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

лісів село.

Корчма, мов кущ, що родить зорі,

свічками палиться вночі.

З горілки б’ють дими прозорі,

скриплять іржавії ключі.

Смичком вогнистим тнуть цигани,

розкотисто співає бас.

Пече музика, й голос тьмяний,

і струн сп’янілих лютий бряз.

Тремтить на флейті пальців десять,

музичне дерево горить.

Із бубна, мов із дзбана, ллється

роздзвонений, гарячий крик.

Палає скрипка, тихне, в’яне,

і серце бубна співом п’яне.

І про опришків сотий раз

оповідає в пісні бас:

свячені кулі, литий пояс,

таємне зілля, дика борть,

заклята ніч і смерть в напоях,

що їх коханцям варить чорт.

Шалений місяць – мрійний тенор

веде містичну пісню тьми.

Дівчина, наче веретено,

в танку спідницями шумить.

Ще пам’ятаю: на воді

дрижачі іскри ранок сіє.

Ще пам’ятаю: білий дім,

де стіни з дерева та мрії.

Ще пам’ятаю: в сонці міст

рудий хребет ліниво гріє,

неначе велетенський кіт,

що в сні ледачім очі щулить.

І дім і міст, мабуть, стоять,

але для мене вже минули

і тільки спомином горять.

Неситий крук над мостом крякав,

плило рікою сонце в світ.

Туди ходив ловити раки,

коли мені було п’ять літ.

Колола пальчики шипшина,

устами ссав солодку кров.

На зорі задививсь хлопчина,

але своєї не знайшов.

Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

задуману країну цю.

Як символ злиднів виростає

голодне зілля – лобода.

Відвічне небо і безкрає,

відвічна лемківська нужда.

В таємних кручах давня Лада[54]

ворожить хлопцям молодим.

В церквах горить Христовий ладан

і куриться молитви дим.

На небі тільки сині зорі

вислухують благальний спів

людей, що, прості та безкрилі,

цілуючи в німій покорі

брудні обніжки вівтарів

устами, чорними від пилу,

що їхні губи припорошить,

моління шлють Христу і Духу,

щоб допоміг здобути гроші

на хліб, на сіль і на сивуху.

Земля не родить, віє вітер,

на полі мох, мов теплий одяг,

а люди, як в усьому світі,

все родяться, терплять, вмирають.

Пожежі й повені проходять,

лишаючи лиш пустирі,

рокочуть війни і минають,

зміняються володарі,

літа пливуть, мов гірські води,

і про опришків дощ осінній

вже тільки спомини виводить.

Чимало бур так прогуло.

Лиш ти однакове й незмінне,

далеке лемківське село.

Туди, мов стріли, шлю слова,

туди крилата пісня лине.

З села такого вийшов я,

життя звеличник – верховинець.

З людей, що, щирі та звичайні,

приймали смирно долі пай

і поклонялись неба тайні

під знаком співного серпа.

І, може, був би тут остався,

як інші, покорився сам

і, до землі німий припавши,

молився радісним вівсам,

та Той, що легкість дав сарні,

а бджолам квіти золоті

і кігті сталені для рися,

слова співучі дав мені

і гострі зуби, щоб в житті

я твердо й просто боронився.

Широкий світ, від серця ширший

і ширший вітер на селі.

Не помістити в цьому вірші

ні зір, ні неба, ні землі.

Шляхи широкі у безкрає,

поїхав хлопцем я у світ.

Насправді стриму час не має,

хоч важко це нам зрозуміть.

Турботи, радощі, омани,

кохання, зрада, ночі тьмяні

і сіроокеє дівча.

Одчаю шал, і пал любовний,

і хмільність щастя і печаль,

нестямний захват молитовний,

доглибна знеохоти їдь

і ласка творчості найвища —

це все дало мені життя.

Його звеличую тут я

і кличу дням: мене п’яніть,

п’яніть мене! Хай смерті ближче,

хай на минулому іржа,

хай снігова спливе пороша,

думки нестримано дрижать,

а кожна, мов кришталь, ясна.

О молодосте, ти одна

незаплямована й хороша.

Співуча тінь, крислатий явір

і тесаний дзвінкий поріг.

Отак змальовує уява

місця хлоп'ячих мрій та втіх.

Елегія про ключі від кохання

1

Зелений лист, крилатий ключ,

і веретено, і обруч,

і знов сп'яняє, як сп'яняла,

похмільна юності кабала.

Палати знов і знову мерзти,

кохати знов і знов п'яніти!

На пальці елегійний перстень,

на серці елегійний квітень.

Містечко в сяйві ночі біле.

Невже ж тут друзів не згадать?

Росли ми разом і п'яніли,

кохаючи палких дівчат.

Таїлися від мрій бентежних,

вдавали гордих і твердих

і рвались в обшири безмежні,

що нам стелилися до ніг.

Дарунків повна юність світла,

мов скриня, сповнена скарбів,

та мрія – ночі тьмяна квітка —

вела, де обріїв межа

манила, мов любовний сшв.

Щербились леза на ножах,

і спалювались поривання.

Квітчались місяцем доми,

і тремтячи кохали ми,

хоча соромились кохання.

Почалось так: жарким тюльпаном

горіло сонце юним снам.

Дзвонила в ста фортепіанах

омелодійнена весна.

Смички, мов луки, вигинала

і веретена обертала,

ячала сотнею скрипок,

в криницях м'ятних напувалась,

рядном квітчастим розстелялась

і сипала пісні й пісок.

Пригадуєш: весна горіла,

немов закохане дівча.

Навпроти вийшов ти несміло

невловне щастя зустрічать.

Пригадуєш: циганський вітер

дівчатам поцілунки крав.

Кохання сім гарячих літер

на твому серці написав.

Пізнались ми. Весна дзичала,

немов стріла, що небо тне.

Кохала і з коханням в'яла

дівчина, сп'янена вогнем.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені

про молодість, що промина.

2

Ночами грала окарина,

співали басом ковалі.

Несмілий і палкий хлопчина

не вмів знайти кохання слів.

Співали ранком білі теслі,

крутився колом дім ткачів.

Кохання мапу хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Так народилась пісня в серці,

все замінилося у спів.

На амбразурі місяць сперся

й по шибі, мов краплина, сплив.

Вдивляючись в уста, що кличуть,

в розсміяних очей вогні,

різьбив ти в пам'яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.

Кохав і зраджував кохану,

та пісні ти не обманив.

їй завжди вірний, в північ тьмяну

ходив шукати в лісі слів.

Отак сплелись життя і пісня,

переливаючись в одне.

Одчай натхнення й радість пізня.

Куди ж ведуть слова мене?

Кохання й розпач так пізнало

жадібне серце юнака.

Устам лакомим завжди мало

палючих поцілунків. Так

перетремтіло, продрижало,

зажевріло, і відлунало,

і спалахнуло, і зів'яло,

в болючу пісню перейшло.

Мов строф гончар, що ліпить дзбани

з розспіваної глини слів,

промінюючи плач і сміх

в ліричне ремесло й купецтво,

невтишним серцем зрозумів,

що речі дві найкращі з всіх:

ясне кохання

й похмуре

мистецтво.

Співали ранком білі теслі,

на веретенах сміх ткачів.

Палючі строфи хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені