Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

простої людини

чині.

4

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене,

а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене?

А може, чує що воно.

Вірш про вірші

Чоло в долоні похили,

чоло в долоні похили.

В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,

крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.

Туман обійме ночі злий,

туман, що в кольорі золи.

Півкола на воді

розвівши,

поволі місяць сів.

На галуззі задуми листя виросте блакитних слів,

заслониш очі тишею, немов руками, а тоді

почуєш спів,

почуєш вірші.

Не ті в книжечках, що парфумів мають пах,

а інші,

лиш черенками думок

друковані на серця сторінках.

Про строфу

Чотири різнобіжники на мапі серця,

чотирикутник радості та болю,

чотири припрямки до боку, що не зветься,

що входить клином – між чуття та волю.

Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,

серп і серпанок нам на ніч коротку.

Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,

вкладаю тихість уст – в строфи коробку.

Об'явління

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,

як врешті зрозумію життя таємний глузд,

зів'ялий лист незнання, мов буря, розмету

і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба

з дрижанням від напруги руками розгорну.

Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,

і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,

яка проб'є прозрінням усе нове й старе,

яка мовчущим криком німих очей закличе

і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,

і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

заслуханий, задивлений поет – сліпий.

Ніч

Не хочу більш писати вірші, складати ямби та трохеї.

Чи вирізьблені з слів мосяжні потрібні ще кому сонети

тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,

як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети.

Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад

і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.

У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад

заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.

А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.

Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,

тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,

тоді слова найзвичайніші складають самі у вірші.

Автобіографія

Вгорах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,

і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.

Тепер – де б я не був і коли-небудь,

я все – п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір [до] гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних гурагани.

Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,

я – закоханий в житті поганин.

Привітання життя

І день і вік однаково минають. Не задержать

нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,

і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,

час виростає, й меж не має, й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми – ланцюга поодинокі звена,

ми – відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,

не падає ніщо до безвісті води.

Віддати треба нам життю щомога,

а треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,

не кидає ще тіні дерево зневіри.

Хоч знає, що морози, серце вірує проте

і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в'юк,

в одноманітності не явиться нам позіх.

О, не словами уст, але словами рук

співати будем пісню на житті порозі.

Вітай, життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,

і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.

Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу

м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

Із збірки «Три перстені»

Автопортрет

«Я все п'яний дітвак із сонцем у кишені»

«Я закоханий в житті поганин»

З першої книжки «Привітання життя»

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Три перстені

Крилата скрипка на стіні,

червоний дзбан, квітчаста скриня.

У скрипці творчі сплять вогні,

роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,

п'янливе зілля, віск, насіння

та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м'ятний трунок,

зелені краплі яворові.

Дзвони, окриленая струно,

весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах,

кружляє дзбан, співає скриня.

І сонце, мов горючий птах,

і ранок, спертий на вориння.[52]

Елегія про співучі двері

Співучі двері, сивий явір,

старий мальований поріг.

Так залишилися в уяві

місця дитячих днів моїх,

так доховала пам’ять хлопця

затьмарені вже образи,

такий обмежений став обсяг

тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює,

та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить

хлоп’ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров,

і сяють щастям очі хмурі,

в долоні легшає перо.

На кичерах[53] сивасті трави,

черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий,

немов циганка на лиці.

Розсміяні палкі потоки,

немов коханці до дівчат,

злітають до долин глибоких,

що в сивій мряці тихо сплять,

і куриться із квітів запах,

немов з люльок барвистих дим.

Дрижать ялиці в вітру лапах,

голосять шепотом дрібним,

течуть униз краплини шуму,

немов з гарячих пнів смола.

Сповитий в зелень і задуму,

п’є олень воду з джерела.

Квітчасте сонце спить в криниці

на мохом стеленому дні.

Кущем горючим таємниці

виходить ранком з глибині.

Співає пуща сном кудлатим,

прадавнім шумом загуло.

На схилі гір, неначе лата,

пришите до