Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

з-за хмари піднеслось,

бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,

задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»

«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».

«Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?

Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?»

«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,

вже відколи колишеться на осі світ».

«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш

так довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.

Скажи твоє ім'я!» – «Моє ім'я… людина».

Молитва

Заходить день за днину,

мов сонце за параван далеких гір.

Вже від ждання нас болить зір,

вже сивини на головах є трупі.

…шалом наших душ

ми молимося за нову людину.

Прошак під церквою

Мохнатий, мохнавий, патлатий,

курлапий та клишавий та чеверногий

вилукуваті підігнув під себе ноги

й більмом споглядає на сонячну лату.

Брудний, космогрудий, від бруду

руді підняв груди.

Беззуба щока, спорохнявіле ясно.

О, сонце, всім світить так ясно,

всі рівні є люди.

Велика подорож

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

Навкруги байдужі очі й обоятні[48] постаті незнані,

й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в'юк.

Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,

де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.

Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.

Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе

й каже нам оправдати до існування право та наш лет.

На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,

я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,

та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому

і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції,

та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.

Прощання школи

На вулиці підніс угору вітер

на привітання дня пилюки бовдур,

немовби капелюх із голови.

В очах танок шалений чорних літер.

Гляджу на гір далеких темну говду

та на пісок подвір'я половий.

Зі школи ідучи поворітьма,

несу листок на пошту до рідні.

Дорога завтра вибігне пряма

і вітер в шприхах[49] загуде пісні.

Думок у голові кружляє сто.

Небавом сяду одинцем в гаю,

а нині разом вкидаю з листом

в поштову скриньку молодість мою.

Зелена елегія

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений, з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ'я стояла на схилі малого узгір'я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір'я;

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин,[50] кілька зелених смерек,

с'юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,

в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.[51]

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп'ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далеких сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,

вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.

До музи

1

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене,

а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене,

веселкою заблиснула в вікні?

Навіщо серце ти шалене

в ці безпросвітні будиш дні?

2

Тисяча питаннів падає на наші уста,

тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,

тисяча зірок свої вказує нам дороги,

тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста.

І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,

моряки сліпі на корабельній світа вежі.

Музо, вигнана за дійсності вузької межі,

чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь?

3

Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе

вирізьблювати, мов діаманти, вірші,

як дні кругом все гірші,

все гірші.

Але я знаю: в цю хвилину непригожу

небавом, може, навіть нині

нараз тебе побачу в