Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

скам'янілий спротив,

цей моєї пісні крик.

Середа, 18 січня 1933

Гірке вино

Мої дні жорстокі та холодні

полину навіяли в пісні,

потонули обрії в безодні

чорної весни.

Знов підказує мені до вуха

слів спокуслива, похмільна їдь,

що поглине серце завірюха,

хоч би мимохіть.

Так складатиму в дні анестезії

цю отруйну дань моїм часам,

бо дарма: гірке вино поезії

мушу пити сам.

Нерозумна мрія зрадно кличе,

знаю, що омана це й фантом:

хочу вирізьбити днів обличчя

вірша долотом.

Вівторок, 22 грудня 1932

Гірка ніч

Заснули люди в чорнім місті,

під ковдрами леліють сни.

Твоєї мрії не помістить

цей світ безкраїй та тісний.

Замовкли голоси охриплі,

і спокій крила розпина,

і північ зерна маку сипле,

та не для тебе тишина.

І ось дрібний чорнявий хлопець

підніс долоні до чола.

Ні, суті світу ти не схопиш,

не вирвеш віршем корінь зла.

Середа, 22 березня 1933

Поетова весна

Ну що ж, поете безіменних мрій?

В твоїй чернетці пишних віршів рій

дзвінкими римами впиває, як вино.

Ти крізь вікно

у далечінь глядиш:

виприскують сріблясті стебла трав,

небавом бризнуть яблуні бруньками

і край дороги виросте спориш.

На березовій скрипці вітер грав

і, наче шовком, витер кожний камінь.

Ти піснею розпалене чоло

в долоні похилив.

Ось ярою весною зацвіло,

і ти ще раз щаслив.

Твоє перо, думкам слухняне,

нових пісень ладнає гармонійний стрій.

Тремтить захоплення струною голос твій,

і з неба ждеш вечірньої роси,

і ловиш оком п’яним

на синім обрії хмаринки біло-льняні

у завороженому перстені краси.

Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,

і б’є весна до голови.

………………………………………………………

А за вікном юнацтво горде та безумне

готується на зрив новий.

Середа, 29 березня 1933

До нас!

Каштани в ранок сивий, попелястий

шуміли над твоїм вікном.

Ти встав, щоб далі ткати, далі прясти

турбот, пісень та мрій фантом.

(Каштани наче прапори хвилясті.)

Хай час від цвілі береже

шляхетне срібло весняного співу.

Та лиш послухай: тут уже

нова лунає пісня – рожа гніву.

Ось краще ти до нас ходи,

де, наче сосни рівні та високі,

юнацтва смілого ряди

відмірюють дзвінкі, пруживі кроки.

Субота, 26 серпня 1933

Ніч на площі юра

Північ чорна, наче вугіль,

ходить тінь по площі Юра,

в'ються обручами смуги

на блискучих сірих мурах.

Місяць – таємничий перстень,

вправлений у ночі гебан.[58]

Будеш в срібнім сяйві мерзти

під холодним дахом неба.

Відрізнити сам не можеш,

що тут привид, а що ява,

чи це марево, чи, може,

дійсність, наче сон, лукава.

Це із скла й музики вежі,

це вогонь, що вже не гріє,

це останні світу межі,

це архітектура мрії.

Північ чорна наче вугіль,

попіл сну на очі сипле,

різьбить сріблом в довгі смуги

небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.

Хрест неначе ключ могутній.

І стає, мов тінь похмура,

нерозгадане майбутнє.

П'ятниця, 24 березня 1933

Кличу

Ці слова схвильовані,

ці слова неспокійні, грізні.

Їддю часу опльовані,

наче коні, бичовані

батогами, злітають пісні.

Це тобі я складаю дань слів,

динаміко суворих днів!

Хоч в саду понад сливою

романтичної пташки нема,

мов добою щасливою,

своє серце виспівую,

бо мовчати не можу, дарма!

Моя пісня тобі і мій спів,

динаміко суворих днів!

Ось вітрами дебелими

вже надходить епоха світань.

Не словами веселими

з баладовими селами —

різко кличу в майбутнє: повстань!

Це для тебе любов моя й гнів,

динаміко суворих днів!

Середа, 18 серпня 1933

Ранок юнаків

Вилітають – лиш стопи дзвенять,

аж майдан задрижав, розспівався.

Наче курява, стукіт піднявся,

мов туман, коли вітер шугне,

буря кроків пливе в запашне,

промінливе повітря та гне

по дорозі усе, мов солому.

На піску, на камінню дзвінкому

в бігу ноги скресали вогня.

Ні, даремно було би спинять,

ваші обрії, ваша земля вся.

П’яний ранок – кучеряве дівча

на життя та на смерть поцілує.

Наче іскри летять з обруча,

в весняній, закосиченій кузні,

це так сонячні стріли дзичать,

коли б’ють вас у груди потужні,

коли обрії головокружні

приманливо розкриють глибінь

і запрошують тут, куди тінь,

наче яструб, над серцем колує.

Підорвавшись стрілою з землі,

вигук ваш залунає навколо.

Попід небом, що в синій імлі,

недосяжне, таємне, холодне,

розгорнулось, мов книга безодні,

розстелилось в дрімучі лани,

хвилюванням тремкої струни

переливний роздзвониться голос.

Раннє сонце – молоде оленя

прибігає з-за лісу до вас.

Пролітають – лиш стопи дзвенять,

лиш майдан під ногами співа.

Кінчаючи

Кінчаючи цієї книги

співні, п'янливі сторінки,

не думай, друже, що у них я

горіти зможу крізь віки.

Із поривань, натхнень, одчаю

останеться лиш попіл мрій.

Бо ж пам'ятник крихкий лишаю

турботі й радості своїй.

Із збірки «Книга лева»

Перша глава

ЗНАК ЛЕВА

Умерлих квітів царство – спить пустиня

в піску сорочці золото-червоній.

Малюк осот – рослинне чортовиння,

екстазу сонця й блискавок погоні.

Живі свічки понад землі труною,

жорсткий бур'ян нараз кущем горючим.

Немов кущі розхилені рукою,

розхиляться бездонні віри кручі.

І бачить вічність – небо опалеве

і шум червоних полум'я потоків.

З-за гір століть веде сузір'я Лева,

цей знак монархів, воїнів, пророків.

Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,

його вінчають лаври бурі, сині,

і грім, мов підпис золотий у книзі,

триватиме на сторінках пустині.

Автограф грому в царській книзі Левів,

написаній вітрами з-під Синаю,

з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий

вінками Божих блискавиць квітчає.

Синайський вітре, бий в відкриті карти!

Без тебе я порожній посуд форми.

Ввесь день над віщим джерелом на варті,

а ніч – мов Біблія червона й чорна.

ДАНИЇЛ У ЯМІ ЛЕВІВ

Пропахчене, духотне чорне золото ночей пустині,

просвітлене пурпурою, розбарвлене у сіть мозаїк.

Це підшивка червона під кожухом ночі. Морок синій

на піч землі, навбач погаслу, хоч іще жарку, сідає.

Готуються до льоту надми піскові, мов хмари птаства,

що сіло на спочинок і ось-ось відлине в безмір вільний,

акорди на акордах,

тераси на терасах,

кола в колах,

сяють дальші царства,

іржуть сарданапали[59] до в розпусті терзаних невільниць.

Палюча ніч пророків. Кануть