Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Усе просто.

— Просто…

Вона налила нам іще по разу.

— О!.. Цю ми вже допили. Так. Просто. У них є гроші, правильно?

— Мені не потрібні їхні гроші. Вона запропонувала мені підвищити зарплату. Річ не в цьому.

— Замовкни. Не для тебе, ідіотко. Вони мають власні гроші. І він, очевидно, одержав до біса грошей за страховим полісом від нещасного випадку. То скажи їм, що тобі потрібен бюджет, а потім використовуй ці гроші… Скільки там ще? Чотири місяці, які в тебе лишилися. І ти зміниш погляди Вілла Трейнора.

— Що?

— Ти можеш його змінити. Ти казала, що він проводить значну частину свого часу в приміщенні, так? Ну, то почни з чогось маленького, а коли витягуватимеш його на прогулянки, подумай про всі дивовижні речі, які ти могла б зробити для нього, все, що може змусити його захотіти жити: пригоди, закордонні поїздки, плавання з дельфінами й таке інше. І тоді ви це зробите. Я можу тобі допомогти. Я пошукаю матеріали в інтернеті, в бібліотеці. Б’юся об заклад, ми зможемо придумати для нього щось надзвичайне. Те, що зробить його щасливим.

Я витріщилась на неї.

— Катрино…

— Так. Я знаю. — Вона вишкірила зуби, коли я почала всміхатися. — Я геній, не взяв би мене кат.

10

Вони були трохи здивовані. Хоча здивовані — це ще м’яко сказано. Місіс Трейнор була просто ошелешена й дещо збентежена. Згодом її обличчя перестало виражати будь-які емоції. Її дочка, згорнувшись поруч із нею на дивані, просто скривилася: коли я так робила, то мама любила казати, що моє обличчя залишиться таким довіку. Їхня відповідь була не зовсім та сповнена ентузіазму відповідь, на яку я сподівалася.

— А що саме ти хочеш зробити?

— Наразі не знаю. Та моя сестра добре знає, де знайти потрібну інформацію. Вона саме намагається з’ясувати, що взагалі підходить для паралізованих. Але я хочу дізнатися, чи ви на таке готові.

Ми були у вітальні. У тій самій кімнаті, що я в ній проходила співбесіду. Однак цього разу місіс Трейнор і її дочка всілися на дивані, а між ними вмостився старий кошлатий пес. Містер Трейнор стояв біля каміна. Я вдягнула джинсовий піджак барви індиго, сукню міні й армійські чоботи. Озираючись у минуле, я зрозуміла, що могла б вибрати краще одіння, щоб пояснити свій план.

— Дайте мені зміркувати… — Камілла Трейнор нахилилася вперед. — Ви хочете вивести Вілла з цього будинку?

— Так.

— І організувати йому серію «пригод».

Вона промовила це так, немовби я запропонувала зробити йому аматорську артроскопічну операцію.

— Так. Як я вже казала, я не певна, що нині це можливо. Але йдеться про те, щоб просто вивести його в світ, розширити межі його повсякденного життя. Спочатку виходячи кудись недалечко, а згодом, сподіваюся, можна буде рухатися далі.

— Ви говорите про поїздку за кордон?

— За кордон? — Я закліпала. — Я думала, може, десь у паб. Або спочатку на якесь шоу.

— За останні два роки він майже не виходив з дому, окрім відвідин лікарні.

— Ну, так. Я гадала, що зможу його переконати.

— І, звичайно, ви скрізь підете з ним, — сказала Джорджина Трейнор.

— Зрозумійте. В цьому немає нічого екстраординарного. Я справді хочу почати з того, щоби просто витягнути його з дому. Пройтися навколо замку чи піти в паб. А якщо ми врешті-решт плаватимемо з дельфінами у Флориді, це буде пречудово. Проте насправді я просто хочу витягнути його з хати, щоби він бодай трохи розвіявся.

Я не сказала, що на саму думку про те, щоб поїхати з Віллом до лікарні без Натана, мене кидає в холодний піт. А повезти його в закордоння для мене так само реально, як пробігти марафон…

— Думаю, це блискуча ідея, — сказав містер Трейнор. — Як на мене, буде чудово, якщо Вілл трохи розвіється. Негоже цілими днями тільки й робити, що сидіти в чотирьох стінах.

— Стівене, ми намагались розворушити його, — заперечила місіс Трейнор. — Хіба ж ми покинули його там загнивати? Я неодноразово намагалася щось змінити.

— Знаю, люба, але все марно, чи не так? Якщо Луїза зможе придумати щось таке, що Вілл буде готовий спробувати, нічого лихого в цьому немає.

— От, власне, ключовою фразою тут є «буде готовий спробувати».

— Це просто задум, — промовила я. І раптом відчула роздратування. Я розуміла, про що вона думає. — Якщо ви не хочете, щоб я це зробила…

— Ви підете? — Вона подивилася мені просто в очі.

Я не відвела погляду. Вона більше не лякала мене. Бо тепер я знала, що вона не краща за мене. Це була жінка, яка може сидіти склавши руки й… дозволити своєму синові померти в неї на очах.

— Так, мабуть, піду.

— Це ж шантаж.

— Джорджино!

— Та годі говорити манівцями, тату.

Я випрямилася.

— Ні, це не шантаж. Це те, до чого я готова. Я не можу просто сидіти й спокійно чекати, поки… Вілл… ну…

У мене пропав голос. Ми всі втупились у свої чашки з чаєм.

— Як я вже казав, — твердо промовив містер Трейнор, — це блискуча ідея. Якщо ви зможете переконати в цьому Вілла, то не бачу тут нічого поганого. Мені до вподоби думка про те, що з ним можна кудись поїхати. Просто… просто дайте нам знати, що нам робити.

— Ось що мені спало на гадку. — Місіс Трейнор поклала руку дочці на плече. — Джорджино, може, ти б могла з ними поїхати.

— То добре, — погодилась я. Я справді не була проти. Тому що мої шанси поїхати кудись із Віллом були приблизно такими самими, як виграти «Перший мільйон».

Джорджина Трейнор заметушилася в кріслі.

— Я не можу. Ти знаєш, за два тижні я йду на нову роботу. Я не зможу приїжджати в Англію, коли почну працювати.

— Ти повертаєшся до Австралії?

— А чому ти така здивована? Я ж казала, що просто приїхала в гостину.

— Я лишень думала, що… враховуючи… враховуючи останні події, ти, можливо, залишишся тут трохи довше.

Камілла Трейнор дивилася так, як вона ніколи не дивилася на Вілла, навіть коли він поводився дуже зухвало.

— Мамо, це справді гарна робота. Це те, чого я прагнула протягом останніх двох років. — Вона зиркнула на батька. — Я не можу зупинити все своє життя тільки через психічний стан Вілла.

Залягла довга мовчанка.

— Це несправедливо. Якби я була в інвалідному візку, ти б попрохала Вілла відмовитися від усіх своїх планів?

Місіс Трейнор не дивилася на дочку. Я глянула свій список і стала читати й перечитувати перший абзац.