Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

Він з’явився нізвідки. Не ворог, не друг, не близький і не далекий. Дуже правильний і мужній. У таких закохуються жінки, такі рятують світи і саме такі відчайдухи є отими «творцями», про яких говорила матінка Арата.

Зрештою, лишень тепер він розуміє, яким бовдуром та нікчемою був. Чому вирішив, що серце й душа такої незвичайної жінки, а не тільки матері, якою була Арата, мали належати тільки йому? Адже він її син. Бовдур, останній бовдур. Така красива жінка, як його мама, мала право на те, щоб бути щасливою поруч із чоловіком, котрий її кохає. Так-так, жоден чоловік в Оселищі Дива не був вартий її любові. Інколи все ж засилали сватів, однак… Хіба може хробак дотягнутися до зірки? Така вона була велична і недосяжна, наче зоря у небі. Зате знайшовся нетутешній, якому зірка здавалася не такою вже й недосяжною, а її сяйво стало для нього звичайнісіньким пломінчиком каганця.

Чужинець увірвався буревієм у життя Арати і в його життя теж. Як мав замиритися з цим сімнадцятирічний юнак? Досі він якщо і задивлявся на дівчат, то завжди порівнював їх з матір’ю. Жодна бодай трохи не була на неї схожа. А мама що? Його ніжна та добра матуся закохалася в чужинця. І навіть те, що чужинець відлучався частенько в нагальних справах, не робило її любов до нього меншою… Як син мучився, переживав. А коли народилася сестричка, то наче трунку якогось обпився. Бо всім серцем ненавидів і малу пискляву ляльку, яка майже ніколи не злазила з матусиних рук, і батька малої, який, здається, навіть не пробував порозумітися з ним…

Тепер посеред хати стояла калинова колиска. Центр світу змістився, і вже мале пискляве дівча перебувало в його осерді.

І співалося тоді на ніч геть інше. І та пісня каменем падала в Боривітрове серце:

— Мама свою донечку

Спатоньки вкладала,

Мама своїй донечці

Пісеньку співала:

Нехай засне донечка

Під мамине слово,

Нехай росте рідная

Велика й здорова.

Сестричку і справді було за що любити. Добра і ніжна дитина. Вона простягала до нього свої рученята, мило всміхалася беззубим ротом, а він дивився на неї і не міг змусити себе у відповідь теж усміхнутися. Що він тоді собі думав? Адже вона його сестра. Нехай лишень по матері, але рідна кров. Точніше, напіврідна кров. Але бути напіврідним для світу, яким відгородила, як йому тоді здавалося, матінка його від себе, він не захотів. Він намагався якнайменше перебувати вдома. Намагався не зустрічатися з чужинцем, який, навіть коли був відсутнім, заполоняв собою весь простір їхньої затишної хати. Боривітер тоді багато полював, брався за найважчу в поселенні роботу і все мовчав-мовчав-мовчав. А коли малій виповнилося три рочки, то чомусь доволі велика батьківська хата перетворилася на тісну клітку. У якій аж забагато було дитячого галасу та сміху. І він зібрав свої нехитрі пожитки та перебрався мешкати до тітки, батькової сестри, яка жила на протилежному кутку Оселища Дива. Сестра була вдовою та бездітною. Тож такий вчинок молодого Боривітра всі прийняли з розумінням, навіть матінка. Не замислюючись над тим, що причина могла бути захована геть в іншому.

Минав час, і колись балакучий та в’юнкий юнак перетворився на мовчуна й одинака. Та люди в Оселищі з розумінням ставилися до такої переміни. Адже не цурається хлопець роботи, вихований, добрий, безвідмовний. А те, що неговіркий, то це таке… Дорослішає. Зрештою, всі люди різні. А добрі справи хлопця говорять про нього лишень хороше.

І тільки ночами він відкривався сам собі. Ішов на сіно спати, говорячи тітоньці, що в хаті спекотно, та розмовляв із зорями, видивляючи там, між ними, очі свого батька. Хвалився маминим перснем. Переконував себе, що матінка, коли його дарувала, любила лишень його. Аж поки не з’явився чужинець, котрий щось мамі поробив, і ту наче підмінили. Так-так, вона досі могутня і сильна жриця Арата, яка передбачає погоду, лікує травами та замовляннями, зцілює тіла, а інколи й душевні рани, але… Чому вона вперто не помічає душевного болю свого сина, вважаючи того дорослим та самостійним? То все той клятий чужинець. Він точно зачарував її. Боривітер це знав. Він жадав смерті чужинцю, ненавидів його.

Одного разу він так перейнявся полюванням, що аж заблукав. Кинувся наздоганяти дикого вепра, добре вгодованого та дуже хитрого. Той здавався спочатку легкою здобиччю, бо чомусь надто близько підпустив до себе, а потім дав драпака. Та такого, що кінь Боривітра за ним не встигав. А вепр наче грався з ним. Боривітер так захопився тою грою, що коли спохопився, зрозумів: заблукав. Ані вепра, ані стежки назад. У цій частині лісу він ще ніколи не бував. Тож ішов навмання, орієнтуючись спочатку по сонцю, а потім і по деревах. Був упевнений: рано чи пізно вибереться. Його добре навчили орієнтуватися навіть у чужому лісі. Несподівано в ноги йому впала стежка, яка вивела чоловіка на простору галявину. Біля майже погаслого багаття сиділо двоє. Один — щупленький, невисокий, у довгому сірому одязі, з накинутим на голову каптуром, що й очей добре не видно. Другий — повна протилежність першому. З вигляду — справжній воїн. Високий, кремезний та широкоплечий чолов’яга. Чорне коротко стрижене волосся, чорна борідка, обличчя, помережене зморшками, чорні маленькі очі, дошкульні та пекучі.

Того чоловіка зараз у світі темних називають Повелителем. Проклятому Мор від початку «когось» нагадував, такого далекого і разом з тим близького. А, маєш. Коли вернулася пам’ять, то спогади все розставили по місцях.

Чоловік був у лискучих обладунках, при зброї. Неподалік паслися осідлані коні, мляво поскубуючи травичку.

Чоловіки, щойно побачивши хлопця, неквапно звелися на ноги. Той, що в сірому, негучно промовив:

— А ти сумнівався, друже! Кабанчик не підкачав. Ви погомоніть, а я з вашого дозволу відлучуся. Така розмова не потребує зайвих вух.

Чоловік-воїн мовчки кивнув тому, що у сірому, наче відпускав його, і той майже миттєво скочив на осідланого коня та пришпорив його.

— Йменням Великої Матері вітаю тебе, Боривітре, сину Великої Арати. — Чоловік-воїн доброзичливо кивнув.

Боривітер відповів. Почалася розмова.

Він і сам не знає, що тоді на нього найшло. Здавалося, все те недобре і лихе, яке втаємничено сиділо в його серці та чекало свого часу, враз полізло нагору нагло і вперто. Слова темного чоловіка спокушали, лоскотали його самолюбство, зачіпали у серці ті струни, які й так були натягнуті аж занадто… І струни рвалися, і лють із ненавистю затоплювали єство