Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

А потім… Потім він врятував Мальву. Він просто знав, що Мертва вода з ріки Забутої-Незгаданої не зашкодить цій світлій дівчинці. Мальва була чиста від клятв та обітниць. Він знав, що вона врятується. Бо хіба могло бути по-іншому? Вона ж вернула йому не просто спогади. Він відчував, як каганець його душі заповнюється світлом щоразу більше. А той останній вечір, коли Мальва плакала, пригортаючись до нього, як до найріднішого, він не проміняв би ні на що. Чисті сльози не тільки наповнюють душу, вони можуть скласти докупи давно розбите серце. І вже стоячи на березі Мертвої ріки, прощаючись із Мальвою та твердо знаючи, що більше ніколи її не побачить, він раптом пригадав власне ім’я. Справжнє ім’я, яке колись він заслужив.

— Бувай, — сказала йому тоді сумно Мальва перед тим, як ступити у воду Мертвої ріки. — Дякую тобі за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Я ж мушу знати, за кого мені молитися, коли буду дякувати Сварогу за свій порятунок. Ти пам’ятаєш своє ім’я? Ти мав його згадати!

— Боривітер, — відповів не думаючи. — Я згадав, Мальво. Я раптом його згадав.

Боривітер. Він — БОРИВІТЕР!

І пролилися слова, проросли у ньому, як проростає зерно навесні. Зерно, що кинуте в теплу землю та щедро облюблене сонцем та дощем:

— Найбільше на світі щастя, Мальво, — це вміти любити світ. Темні про це й не здогадуються. Щоб це втямити, варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи, і в той темний світ не повертайся!

Так, проклятий пригадав не тільки своє ім’я. І вирішив поки заховатися від темних, зібрати докупи думки. Бо вже навіть не знав, чи його спогади — це звільнення, чи…

І він заховався на подвір’ї закинутого будинку. Того самого, котрий стояв тут, схоже, завжди. Ще коли цей світ належав тим, хто господарював тут до приходу темних. Чого лише з ним не робили темні, аби знищити. І закляття, і непрощенні прокляття, і чари, і підпали, і підриви. Дарма. Хатинка досі стоїть, як німе нагадування: ніщо не вічне, і світ темних теж. Тут його найпізніше шукатимуть, тож має трохи часу. Біля будинку невеличке болітце. Невеличке, але глибоке. Бездонне майже. Адже той бік болота — це вхід у інший світ. Через нього він сюди і потрапив. З того боку — світ Горпини. Тож, якщо пощастить, і Горпина якимсь дивом відчує, що він у небезпеці, то, можливо, і витягне його звідси. Та зараз це неважливо. Важать лишень спогади, котрі заполонили всеньке єство.

Боривітер згадував…

Він маленький хлопчик у колисці з яворового дерева. Дивно, але він зараз себе добре пам’ятає навіть немовлям. Маленьким рожевеньким згорточком у долонях Великої Матері. Колисочка його округла, як яйце-райце, з якого починалися світи. Колисочка його яворова. Матуся каже, що це для того, щоб ріс міцним, дужим, як явір, та міг долати напасті, і щоб став справжнім воїном, захисником свого роду.

Колиска кріпилася чотирма мотузками до сволоку. Тоді йому малому здавалося, що він центр усього. Не тільки цієї хати. Не тільки цієї родини. Він — центр світу. Він добре пам’ятає і першу свою іграшку — смішну та потріпану ляльку-мотанку. Було так прийнято у його світі: перш ніж покласти в колиску немовля, туди клали ляльку-мотанку, яку робила матінка власноруч, щойно взнавала, що матиме дитинку. Мама говорила з тою неживою лялькою, наче з дорослою людиною, наказувала їй оберігати синочка від недоброго ока, злих намірів, лихих вчинків… Він «загубив» свою ляльку-мотанку, коли виріс. Точніше, спалив її. Смішним тоді йому це здавалося: якась шматка мала його від чогось там уберегти? Адже він — чоловік, він — воїн. То він відтепер буде всіх оберігати. Але це було потім. А на початку його колиска пахла житньою соломою. Це був запах подушки та перинки, якою його вкривала дбайливо матуся, при цьому ніжно співаючи:

— Сон у колисочку,

дрімки у віченьки,

здоров’я на достаточок,

засинай, синочок,

милий колосочок.

Світ його змінювався тільки на краще, поки поруч була лишень матуся — найліпша у світі. Так, світ змінювався, якось так різко та невпинно швидко. І змінився до невпізнаваності тоді, коли… Коли? Коли трапився той внутрішній надлом у його душі? Мама, його ніжна та добра матуся, була розумною та мудрою жінкою. Вона ростила сина без батька. Той загинув у борні, як воїн, захищаючи поселення від страшного ворога, війська чорнокруких. Матінка часто говорила йому:

— Синку, пам’ятай: темінь вогонь не запалює. Вона тільки його гасить.

Він у відповідь ствердно кивав головою. Він це знав. Бо він — майбутній воїн! Світ Чотирьох Сонць і його мати, жриця Арата, могли бути спокійними. Він обов’язково захищатиме і матінку, і світ добрих людей від лиха, горя та темряви.

Він пройшов обряд ініціації. Тоді й ім’я отримав. У дар від старійшини роду Чотирьох Сонць. У дванадцять років стати мужчиною — це велике досягнення для хлопчика. Але він був завжди особливим, тому це не дивувало. Найкращий в Оселищі Дива мисливець, найвлучніший стрілець, найуважніший слідопит, найстаранніший учень… Хлопчина, котрий завиграшки легко та впевнено вбиває стрілою в небі птаха, який видається маленькою крапкою.

— Ну ти, хлопче, і мастак. Сокіл, а не людина. Боривітер, справдешній Боривітер.

Ось так він й отримав ім’я, красиве і крилате.

Коли він вдало склав усі іспити ініціації, мама подарувала сину перстень, який він поклявся ніколи не знімати. Хіба що того знімуть із нього з мертвого…

Той перстень був зроблений на замовлення самої Арати. Які замовляння та заклинання використовувала жриця, готувавши сину такий подарунок, — невідомо. Та перстень цей був дуже сильним оберегом для його власника. Ані стріла, ані меч, ані прокляття не брали його. Бо був замовлений на життя. І лишень коли зняв із пальця перстень, врешті зустрів свою смерть. Це було в бою, як і належиться воїну.

Найдужче у світі він любив разом із матусею сидіти вечорами на порозі хатинки та дивитися в зоряне небо. Яка то була благодать! Зорі йому здавалися добрими знаками, душами-очима предків, які відійшли у ліпший світ і найтемнішу ніч роблять добрішою.

Його матуся одного разу сказала: «Сутність творця схожа на нічне зоряне небо. Якщо навчишся дивитися на світ тисячами зірок-очей, то станеш ним». Матуся — його скарб і нагорода. Вона у нього і красива, й розумна, й мудра, й роботяща. Він усім серцем прагнув бути опорою та допомогою для своєї любої матусі. Прагнув… І,