Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

не приймає ані мати сира земля, ані небо, ані вічність. Він той, хто розтринькав свою душу настільки, що вона майже зникла. Лишень оте «майже» тримало його при животінні. Не знав, чи радіти з цього, чи, навпаки, нарікати на це? Бо часто хотілося просто зникнути. Та все чомусь не зникалося. Хтось невидимими путами прив’язував його до стану проклятого існування і мусив скорятися долі, безперервно переживаючи страшні муки. Напевно, той стан можна назвати пеклом. Бо щоразу за кожен проступок, гріх чи прогрішення сам себе настільки вимучував, що готовий був померти, ба більше — щезнути назавжди, лишень би припинити сю муку. Та коли здавалося: ще трохи — і все закінчиться смертю чи зникненням, муки припинялися. Кавалки спогадів зникали, затиралися, звісно, ненадовго, а тільки щоб наступного разу підоспіти з новою силою.

Він погано пам’ятав, як, коли, за яких обставин загубив душу. Він забув своє ім’я. Навіть не пригадував, ким був при житті — чоловіком чи жінкою. Зрештою, яке то мало значення. Це не рятувало його від самого себе. Кавалки страху в спалахах болю і гріхи-гріхи-гріхи, біль тих, кому він нашкодив: розтерзані тіла дітей, чоловіків, жінок, старих — здорових і немічних, спалені хати, зруйновані капища, скинуті в ріку, яка почервоніла від крові, відрубані голови, руки та ноги тих, хто смів перечити тому, кому він чи вона служив чи служила… А тоді враз, наче вийнятий з брудного болота кольоровий камінчик, — спалах світла. Жовтогарячий метелик перед очима, і він біжить за ним, здоганяє. А метелик мандрує: з квітки на квітку, з травинки на травинку. І щойно дитяча рука майже торкається крилець, як крилатий непосида ухиляється від незграбної дитячої руки і летить простісінько в блакитне небо. Дитя заливається сміхом. Той сміх заполонює все єство проклятого, залишки тіла, яке давно вже точать хробаки та все ніяк не доточать… І чомусь стає геть нестерпно від того сміху, ще гірше, аніж від крові невинно ним убієнних. Хочеться битися головою до стіни, терзати свою плоть, вити на місяць довгими ночами. Але він зараз цього зробити не може. Бо він у світі темних. І пов’язаний непорушною клятвою з жінкою з плоті та крові зі світу Єдиного Бога. Якщо він клятву порушить, на голову падуть нові спомини, набагато огидніші від тих, які він ще при собі носить і які досі вигризають його. Нема нічого гіршого, аніж скельця споминів. Вони — це палке бажання померти всоте чи навіть вмільйонне. Та дивна стара міцно прив’язала його до себе за допомогою персня. Його персня. Це подарунок мами. Подарунок, який для нього багато значив, бо він чітко це пам’ятав. Мамин перстень, дешевий, мідний, настояний на материнській любові, на благословеннях, жалях, турботах та вірі у будучину сина. Мамин перстень із правічним знаком:

Він не пригадує, що значить цей знак, але жінка зі світу Єдиного Бога, либонь, добре знає.

— Поки твій перстень у мене, ти коритимешся тільки мені. Якщо посмієш ошукати — пожалкуєш. Я вмію «правильно» знищувати такі речі. І вмію це робити так, що ті муки, котрі ти досі терпів, будуть тобі здаватися легкою прогулянкою. Ти мені віриш?

Він давно забув, що таке віра. Але відчував: жінка говорить правду. Бо нею рухає любов. Які виверти долі! Заради любові до найдорожчих ми легко переступаємо через тих, хто так потребує навіть не любові, а звичайного співчуття чи бодай малої співучасті. Тоді він і уявити не міг, що та жінка таки співчуває йому. Бо вибрала його з-поміж тисячі інших проклятих через те, що відчувала не лишень його муку — відчувала і його каяття.

У світі темних він почувався майже мертвим. Так близько до кінця він ще ніколи не був. Звісно, раніше часто мислив: ліпше згинути, аніж так животіти… Але це, виявляється, було словесним самообманом, бажанням заховатися за прокляті думки, наче за ширму: ачей хтось їх почує, пожаліє бідолашку і щось змінить у його житті, та обов’язково на краще. А от коли смерть чи, точніше, повне зникнення стають не просто словами і не тільки дихають тобі в потилицю, а реально тримають тебе за руки, ти розумієш: каганець з іскрою у твоєму серці ще поки жевріє, і ти хочеш якнайдовше залишити його запаленим.

На його очах часто гинули прокляті. Тут вони були нічим. Служки, німі, смиренні, досконалі. І найменша провина каралася однаково жорстоко — кончиною. А найрозповсюдженіша провина — це поганий настрій господаря чи господині.

Зелена стрічка на руці, яку йому пов’язала перед переходом через прокляте болото Горпина, мала не просто захистити його від чужого втручання, вона мала привести його до дівчинки, якій колись належала. І стрічка привела. І проклятий відразу впізнав дівчинку. Вона була такою світлою та сонячною посеред того мороку, який довкола панував і яким керував сам Мор, що важко було її не помітити. Коли ж вона дивилася на тебе, то спершу навіть хотілося панічно втекти від світла її очей. Бо здавалося тоді, що світло погляду може спопелити. Маленька сильна дівчинка Мальва. Безсмертна дівчинка з духом борні та справедливості всередині. Але він звик до того світла… Ба більше, відчув, що, перебуваючи поруч з Мальвою, починає змінюватися. Бо вона… Вона не просто помічала його, вона жаліла його, вона ділилася власним світлом з ним. І він спочатку лячно, а потім сміливіше й сміливіше приймав його.

А згодом… Геть осмілів. Так безглуздо у світі темних прокляті себе не поводять. А він поводився так, наче мав по вінця наповнену душу… І…

Викрав для неї варган з кабінету Мора. Але то було потім. А спочатку він закрив Навії доступ до кімнати Мальви. Навія могла підглядати та підслуховувати за усіма в темному Храмі через дзеркала, на які наклала спеціальні закляття, однак тільки не тепер. Прокляті можуть вільно пересуватися Храмом Чорнобога, і він добре знав про всі плани Навії щодо Мальви. Бо він одного разу підслухав, як Навія розповідала про зілля зневільнення-забуття та радила Мору обпоїти ним Мальву. Оскільки його онука така ж сама зараза, як її бабка Мара. І страшенно переляканий проклятий поцупив маленький листочок того зілля з комори Навії. Заховав його в рукав туніки, щоб потім дуже вдало використати… І коли Мальва варила зілля в майстерні Навії, він тишком докинув у нього той листочок. Нехай Навія якнайдовше не приходить до тями. Так, правдиве служіння іншим, особливо тим, хто раптом стає для нас небайдужим,