Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Доктора!

— Будеш далі молоти усяку верзу? — грізно запитав Фаґот в плачної голови.

— Не буду більше! — прохарчала голова.

— Ради Бога, не мучте його! — раптом, покриваючи гамір, долинув з ложі жіночий голос, і маг повернув у бік цього голосу обличчя.

— То що ж, громадяни, пробачити його, чи як? — запитав Фаґот, звертаючись до залі.

— Пробачити! Пробачити! — пролунали спершу окремі й переважно жіночі голоси, а потім вони злилися в один хор із чоловічими.

— Як накажете, мессіре? — запитав Фаґот в замаскованого.

— Ну що ж, — в задумі озвався той, — люди як люди. Люблять гроші, та це ж завжди було… Людство любить гроші, хоч би з чого б вони були зроблені, чи то зі шкіри, чи з паперу, чи з бронзи або золота. Ну, легковажні… Ну що ж… і милосердя часом стука до їхніх сердець… звичайні люди… загалом нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх… — І гучно наказав: — Надіньте голову.

Кіт, примірявшись якнайретельніше, насадив голову на шию, і вона точно сіла на своє місце, як ніби ніколи й не відлучалася. І головне, навіть близни на шиї ніякої не зосталося. Кіт лапами обмахнув фрак Бенґальського й плястрон, і з них зникли сліди крови. Фаґот підняв сидячого Бенґальського на ноги, сунув йому до кишені фрака пачку червінців і випровадив зі сцени з словами:

— Гайда звідси! Без вас веселіше.

Безтямно оглядаючись і хитаючись, конферансьє дочвалав лише до пожежного посту, і там йому зробилось недобре. Він жалібно крикнув:

— Голова моя, голова!

Серед інших до нього кинувся Римський. Конферансьє плакав, ловив у повітрі щось ручками, бурмотів:

— Віддайте мою голову! Голову віддайте! Квартиру візьміть, картини візьміть, тільки голову віддайте!

Кур’єр побіг по лікаря. Бенґальського намагалися покласти на диван в ґримерні, та він став відбиватися, зробився буйним. Довелося викликати карету. Коли нещасного конферансьє відвезли, Римський побіг назад на сцену й побачив, що на ній діються нові чудеса. Так, до речі, чи це тоді, чи дещо раніше, та тільки маг, разом із своїм полинялим кріслом, щез зі сцени, причому слід сказати, що глядачі зовсім цього не зауважили, захоплені тими надзвичайними речами, що їх розгорнув на сцені Фаґот.

А Фаґот, спровадивши потерпілого конферансьє, оголосив глядачам таке:

— Оттеперечки, як цього докучайла здихались, відкриймо дамський магазин!

І відразу підлога сцени встелилася перськими килимами, виникли величезні дзеркала, з боків освітлені зеленкуватими трубками, а між дзеркал — вітрини, і в них весело приголомшені глядачі побачили різних кольорів і фасонів паризькі жіночі плаття. Це в одних вітринах. А в інших з’явилися сотні дамських капелюшків, і з пір’ячком і без пір’ячка, і з пряжками й без них, сотні також туфель — чорних, білих, жовтих, шкіряних, атласних, замшових, і з ремінцями, і з камінчиками. Межи туфель з’явилися футляри парфумів, гори сумочок з антилопової шкіри, із замші, з шовку, а поміж них — цілі купи карбованих золотих довгастих футлярчиків, у яких буває губна помада.

Чорт зна звідки виникла руда дівиця у вечірньому чорному туалеті, усім гожа дівиця, якби не псував її химерний шрам на шиї, заусміхалася біля вітрин усмішкою господині.

Фаґот, улесливо всміхаючись, оголосив, що фірма цілком безплатно проводить обмін старого дамського плаття та взуття на паризькі моделі й паризьке ж взуття. Те саме він додав щодо сумочок, парфумів та іншого.

Кіт став шорхати задньою лапою, передньою і водночас витворюючи якісь жести, властиві швайцарам, які розчиняють двері.

Дівиця, хоча й з хрипотою, але солодко заспівала, гаркавлячи, щось малозрозуміле, та, судячи з жіночих облич у партері, вельми спокусливе.

— Ґерлен, Шанель номер п’ять, Міцуко, Нарсис Нуар, вечірні плаття, плаття коктейль…[182]

Фаґот звивався, кіт кланявся, дівиця розчиняла скляні вітрини.

— Прошу! — кричав Фаґот. — Без усякої ніяковости й церемоній!

Публіка хвилювалася, та йти на сцену поки що ніхто не наважувався. Та нарешті якась брунетка вийшла з десятого ряду партеру і, всміхаючись так, що їй, мовляв, геть усе байдуже й загалом наплювати, пройшла й бічним трапом піднялася на сцену.

— Браво! — скричав Фаґот. — Вітаю першу відвідувачку! Бегемоте, крісло! Почнемо з взуття, мадам.

Брунетка сіла в крісло, і Фаґот відразу ж вивалив на килим перед нею цілу купу туфель.

Брунетка зняла праву туфлю, приміряла бузкову, потупцювала нею в килим, оглянула підбор.

— А вони не мулятимуть? — задумливо спитала вона.

На це Фаґот ображено скрикнув:

— Та що ви, що ви! — і кіт з образи нявкнув.

— Я беру цю пару, мосьє, — сказала брунетка гордовито, взуваючи другу туфлю.

Старі туфлі брунетки були викинуті за фіранку, і туди ж подалася й сама вона в супроводі рудої дівиці й Фаґота, котрий ніс на плічках кілька модельних платтів. Кіт метушився, помагав і задля більшої важности повісив собі на шию сантиметра.

За хвилю з-поза фіранки вийшла брунетка в такому платті, що всім партером прокотився сподих. Хоробра жінка на диво погарнішала, зупинилась біля дзеркала, повела оголеними плечима, торкнула волосся на потилиці й вигнулась, силкуючи зазирнути собі за спину.

— Фірма просить вас узяти це на згадку, — сказав Фаґот і подав брунетці відкритого футляра з фляконом.

— Мерсі, — гордовито відповіла брунетка й пішла трапом до партеру. Поки вона йшла, глядачі підхоплювались, торкалися футляра.

І от тут прорвало геть, і зусебіч на сцену пішли жінки. У зграйному збудженому гомоні, смішках та зітханнях почувся чоловічий голос: «Я не дозволю тобі!» — і жіночий: «Деспоте й міщанине, не викручуйте мені руку!» Жінки зникали за фіранкою, залишали там свої плаття й виходили в нових. На табуретках із золоченими ніжками сидів цілий ряд дам, енергійно тупаючи в килим заново узутими ногами. Фаґот ставав навколішки, діяв роговою узувачкою, кіт, знемагаючи під купами сумочок і туфель, тягався від вітрини до табуреток і назад, дівиця зі спотвореною шиєю то з’являлася, то зникала й дійшла до того, що вже остаточно стала ґерґотіти французькою, і дивним було те, що її з пів слова розуміли усі жінки, навіть ті з них, які не знали жодного французького слова.

Загальне здивування викликав чоловік, що проліз на сцену. Він заявив, що дружина його недужа на грип, і тому він просить переказати їй що-небудь через нього. На доказ того, що він справді жонатий, громадянин ладен був оказати пашпорта. Заява дбайливого чоловіка була зустрінута реготом. Фаґот заверещав, що вірить йому, як собі, й без пашпорта, і вручив громадянинові дві пари шовкових панчіх, кіт від себе додав футлярчика з помадою.

Спізнілі жінки