Юрій Павлович Винничук - Аптекар

все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.

З відстані палац мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і оскаженіло пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.

Одної весни пан помер. Алхіміки та інші приблуди, які звили тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі пасли коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.

Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли слуги поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, панотець налякано почав хреститися і ні за які гроші не погоджувався на це. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Довелося поховати пана у полі.

Після похорону слуги, повантаживши, що було цінніше, на вози, покинули замок і роз’їхалися хто куди. З місцевого люду ніхто до замку не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, і на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?

Тоді послали до Львова за катом. Каспер, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.

Каспер приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити. Круки розгнівано шугонули вгору і закружляли в дикому танці просто над їхніми головами, часом навіть крилами черкаючи. Кат підважив мечем віко і скинув на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривилися у посмішці. Каспер махнув мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги, а підмайстер поклав їх у головах. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді вони підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.

Та коли Каспер попрохав людей висадити домовину на воза, ті нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наближатися до труни. Врешті зголосилися парох із паламарем, та коли взялися піднімати домовину, то не змогли зрушити її з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом, і віз рушив.

Дорогою Каспер наказав підмайстрові сісти на козли, правити кіньми та не озиратися назад, що б там не діялося. Сам він сів позаду домовини з мечем у руці. Щойно віз виїхав за Білогорщу, з домовини почулося жалібне скигління, а потім залунали лайка і стукіт у віко. Каспер вдарив тричі плазом меча по труні, і гупання втихло. Тим часом уже звечоріло, десь високо над головою знову закружляли круки, запискотіли кажани, а з лісу почулося пронизливе завивання, щось там тупотіло, аж тріщало галуззя, і голосно стогнало. Та що далі вони від’їжджали, то неспокійнішим ставав мрець. Кат мусив раз у раз ударяти мечем. Підмайстрові мурашки по спині бігали, але він не озирався, хоча розумів, що діється щось дивне, бо коні уже вибивалися зі сил і ледве тягли воза. Було таке враження, ніби віз дорогою важчав та важчав. Незабаром коні й зовсім стали, а піна з них так і стікала. Хлопець шмагав їх батогом, але нічого не допомагало, віз не рухався з місця. Довкола вже була темна ніч, круки і кажани над головами наче оскаженіли, підлітали мало не до самих очей і з криком шугали знову у небо, а з лісу поволі сунулася непровидна темінь, нічого чорнішого їм у житті й бачити не випадало. З домовини лунав щораз гучніший гуркіт, мовби хтось молотом валив, а Каспер ляскав мечем, аж луна котилася. Підмайстер почав читати молитву, кат зиркнув на нього і теж приєднався, за хвилю коні знову рушили з місця. Отак з Божою поміччю вони продовжували везти покійного пана, хоч і дуже повільно, бо коні таки частенько приставали.

Врешті Каспер вирішив, що досить з них тої муки. Вони саме виїхали на стару греблю, тут колись дзюрчав потічок і був став, але потік змалів, а став висох і перетворився на болото, вкрите ряскою та заросле по берегах очеретом.

— Отут йому якраз і місце, — сказав Каспер.

За плечима у підмайстра щось заскавуліло і заячало, гейби сто котів нараз скрутилися в одному клубку, і він не витримав, таки озирнувся. Господи! Те, що він побачив, не покидало його пам’ять ще багато років і мучило в снах. А побачив він цілу зграю чорних почвар, що обсіли і труну, і воза, і звисали до самої землі цілими гронами. Кат лупив їх мечем, та це мало що помагало, бо почвар щораз більшало і більшало.

— А бодай вас, шкуродери! — гаркнув він. — Забирайте його! Він ваш!

Що тут зчинилося! Чорти всією громадою вхопилися за домовину і потягнули її з воза. Чути було як розпачливо кричить покійник, як кидається у домовині, а чорти з реготом і вереском скинули труну на греблю, а тоді й у болото, що тільки чавкнуло. За мить усе довкола вляглося, втихомирилося. Де й круки з кажанами поділися. На небі з’явився місяць і осяяв дорогу. Підмайстер перехрестився, цьвохнув батогом, і коні побігли, весело метляючи хвостами…

Суд засідав у лавничій кімнаті, яка вславилася вже тим, що саме звідси починала свою мандрівку Ратушею чорна труна чи то пак її привид. Але то було опівночі, а вдень чорна труна нікому не докучала. Лавники розсілися і всі як один витріщилися на обох відьом, з тим, що для старої вони вділяли не більше, як хвильку, а відтак уже не зводили очей з