Юрій Павлович Винничук - Аптекар

на смерть і людина страчена викликали в будь-якого ката однакові емоції, вони всі були не чим іншим, як оболонками, де лише на певний час зачаїлася чиясь душа. Прямування приреченого до своєї смерті було неухильним, тому людину катовану, хоч ще живу, кат сприймав, як уже мертву. Лише так можна було стати байдужим до людських криків, стогонів і харчань. Але Каспер мав інший погляд. Усі страченці в його очах очищалися стратою, їхні імена Каспер згадував, мов імена святих, але своїх власних святих, чим похвалитися міг мало хто, і поступово вони виростали в його уяві до неабиякої величі, і він переймався до них щирою повагою та провадив з ними подумки філософські бесіди, їхні голоси проникали до його вух крізь шелест листя чи хрумкіт снігу, у плюскотінні дощу і трасканні вітру. Стинаючи їх, переймав їхні гріхи, й вони тлумилися в ньому, не знаходячи собі місця. З часом страчені ним перетворювалися на живлющий лік і опинялися у пляшечках та слоїчках, і він винятково для себе, позначаючи на наліпці назву екстракту, додавав ще дві маленькі літери, які нікому окрім нього нічого не говорили, а йому звістували імена страчених. Від багатьох, кого він вішав чи стинав, отримував якусь пам’ятку, перед смертю вони йому щось дарували. Зазвичай то були хрестики на ланцюжку, персні, каблучки, срібні або золоті ґудзики, подаровані разом з камізелею. Від одного розбишаки він отримав розшитий перський пояс, від другого — ікону в коштовному обрамленні, а від шляхтича-зарізяки — шаблю з руків’ям у рубінах. Усі ці речі він дбайливо беріг та час від часу переглядав, пригадуючи, за яких обставин отримав і що йому хто при цьому говорив. Усе це він відклав на старість, коли, поселившись десь там, де його ніхто не знає, доживатиме віку у добрах та статках. Може, як пофортунить, то й не сам, а з дружиною і купкою діточок. Пошлюбити когось у Львові не міг і мріяти, але мріяти не переставав, уявляючи, як дбатиме про дружину та як купуватиме їй різну дорогу уберю і ходитиме з нею на прогулянки, милуючись сонцем на вечірньому прузі.

Каспер попри всю свою твердість і закам’янілість відчував душевний трепет у стосунках із природою, любив ходити до лісу й приносити звідти різні деревця та рослини, які потім висаджував на своєму обійсті, а також шматки коріння чи гілляччя, з яких майстрував звірів, птахів або якихось монстрів. Він не любив культурних квітів, як-от троянди, нарциси чи тюльпани, що стали модними у Львові, і їх висаджували ледь не на кожному балконі, він любив польові квіти, які не витримають у неволі більше одного дня — маки, волошки, вогники, дзвіночки, барвінок. Квіти були мовби його перепусткою у світ людей зі світу лихих богів, він у них вливав усі свої людські почуття, бо більше не мав із ким ними ділитися. Хіба що з двома вороними кіньми, які були такими самими гордими, як і він, і не виявляли до нього жодних симпатій. Таким був світ, що його оточував, і вирватися з нього було нелегко.

У винарні стояв важкий сопух винних випарів, настояних на спекотних днях, збовтаних і розлитих по всіх закамарках. Каспер випростав ноги під столом і розслабився, думки його поринули у завтрашній день, коли будуть судити відьом. Зиморович уже йому розповів, що магістрат дров не закупив, і їх не спалять. Страчувати жінок мечем іще йому не доводилося, не міг уяснити, з якою силою мав би опускатися меч на жіночу шию, якщо вона значно тендітніша за чоловічу. Тут, правда, буде виняток, бо шия старої відьми потребуватиме сильного і різкого удару, а такий самий сильний удар по дівочій шиї може зашкодити мечу  — він, перетявши шию, неодмінно загрузне в колоді. Тоді сміху не оберешся… Згадав, як Гануша закидали камінням, коли не зумів з одного удару стяти засудженого розбишаку та змушений був рубати ще і ще, а затим кинувся на нього з мізерикордією[10] і намагався проштрикнути горло, але той боронився, і їхнє борикання викликало глузи, сміх і погрози, одні кричали, аби дав спокій, бо розбишака, котрого не зуміли одним махом стяти, заслужив на помилування, інші кричали, аби кат ішов свині пасти, але що суддя про помилування мовчав, то він продовжував боротися з живучим страченцем, у якого кров цвиркала з шиї і з рота, а все ж він не здавався і навіть вхопив зубами ката за вухо, відкусив шмат і виплюнув на радість юрбі. Щойно тоді оскаженілий кат навалився з усіх сил і вдарив розбійника у саме серце, а відтак упав, задиханий, поруч з ним, висолопивши язик. Та не довго йому дали відпочивати, бо на поміст полетіла цегла, бруківка, патики і все, що під руку попало, кат заметушився й кинувся тікати, ціле щастя, що варта зробила йому коридор, а то б могли його і до смерті закидати.

Давніше, коли місто не мало ката, панували доволі дикі звичаї. Зиморович показав якось Касперу стару львівську хронічку, в якій було записано, що «коли хтось когось звинуватить у крадіжці чи в іншому злочині і подасть до суду, а злочин буде доведений, і суд визначить кару смерті через повішання, то у випадку, коли нема ката — „cum non esset lictor“ — сам звинувач екзекуцію має здійснити». При цьому йому гарантували, що за цей вчинок ні йому, ні його нащадкам ніхто не має права дорікати. А якщо відмовиться, тоді сам буде злочинцем страчений. У книзі прав, за якою судили у Львові, можна було надибати чимало чудасій, які, щоправда, ніколи не застосовувалися. Одна з них стосувалася посварених чоловіків, які від сварки перейшли б до бійки. Отже, «якби білоголова поміж них ся втрутила, аби комусь одному допомогти та, не маючи змоги інакше їх розборонити, як іно того, хто брав гору, за члонок встидливий вхопила, тоді право наказує іж такій білоголовій тота рука, котра ся торкнула такого члонка, має бути втята, а якби право ласкаво ся схилило, тоді така білоголова може руку свою відкупити».

Найжахливіша пригода, яку пережив Каспер, трапилася з чорнокнижником, дідичем Білогорщі — паном Нивинським, який запросив із Чехії алхіміків та різних пройдисвітів, робив таємничі досліди, а прислуговував йому, за словами місцевих, сам дідько, бо не раз бачено, як великий вогненний змій летить небом і залітає просто до комина панського палацу. Люди його сахалися, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те