Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Не знаю, що на мене найшло — чи то вся злість на Дункера, чи ще щось, — але вперше я вибухнув люттю на власницю помешкання. Спочатку вона була здивована, але швидко оговталася й почала роздратовано щось розповідати про ввічливість. Вона гірша за всіх інших, разом узятих: ніщо й ніхто не змусить її замовчати!

~ 17 ~

Ів Дюбрей сміявся, щиро і довго, не спиняючись. Зазвичай спокійна Катрін теж трималася за боки. Я щойно розказав їм про невдалу спробу синхронізації пози зі здоровенним африканцем у метро.

— Нічого смішного. Мені, бува, ледве пику не натовкли через вас. Це я мав би над вами насміхатися! Ваші трюки не працюють.

Між двома заходами реготу він повторив фразу, про яку я розказав їм, імітуючи африканський акцент:

— Ти довго ще нариватимешся, кепкуючи з мене?

Вони знов не втрималися й почали реготати — так заразливо, що і я врешті-решт розсміявся.

Ми сиділи на веранді збоку палацу, зручно повсідавшись у глибокі крісла з тикового дерева. Погода стояла чудова — набагато краща, ніж напередодні. Вечірнє сонце грало багрянцем по стінах будинку. Від цього камінь пашів гарячим, а троянда, що плелася по стіні, ніжно пахла.

Я тішився цим моментом відпочинку — давалася взнаки втома від попередньої ночі: тричі мій сон переривала потреба запалити сигарету…

Я налив собі чергову склянку помаранчевого соку, ледве піднімаючи важку кришталеву карафку, що в ній плавали кубики льоду. Ми рано вечеряли легкою тайською стравою від палацового повара. Стіл був чудово накритий; найдивовижнішими були срібні тарілочки з різноманітними спеціями.

— Насправді, — сказав Дюбрей, який швидко став серйозним, — ти припустився двох помилок, які пояснюють твою невдачу. Спочатку, перед синхронізацією з позою іншого, треба витримати певний проміжок часу, щоб не було враження, що ти мавпуєш. Крім того — і це вкрай важливо — ти це використав як методику. Це що завгодно, але не методика! Передусім треба відкрити для себе філософію, дух іншої людини. Це спрацює тоді, коли ти втілишся в людину, поставиш себе на місце тої людини, щоб відчути те саме, що й вона, і побачити світ її очима. І тоді, якщо твоє бажання щире, синхронізація пози стане невеличкою магією, фінальним штрихом, який допоможе тобі встановити контакт, якісний стосунок, який інший захоче зберегти — і це виявиться в тому, що він несвідомо почне повторювати твої рухи. Але останній пункт — це наслідок; він не може бути метою.

— Гаразд, але ви запевняли, що цей трюк настільки неймовірний, що мені захотілося його спробувати.

— Звісно ж.

— Отже, я спробував іншу річ, яка більш-менш спрацювала: встановити зв’язок із моїм начальником, синхронізуючись із його манерою говорити. Я кажу про Люка Фостері — холодного, надто раціонального, який не любить балачок.

— Чудовий вибір.

— Чому?

— Якщо хочеш обіймати всесвіт когось іншого і обираєш для цього людину, геть інакшу від тебе, — це вже цікаво. Це покращує подорож… Я тобі казав, що писав із цього приводу Пруст?

— Марсель Пруст, французький письменник? Наскільки я пам’ятаю — ні.

Дюбрей процитував напам’ять:

— Єдина справжня подорож, єдине джерело натхнення — це не подорож новими шляхами; це подорож з очима інших, знайомство зі світом очима інших — очима сотень інших побачити сотні світів, які бачить кожен із них, які кожен із них уміщує в себе.

Катрін ствердно кивнула.

На край столу сіла пташка — вочевидь, зацікавившись смаколиками, які ми лише скуштували. Побачити світ очима пташки — весело, мабуть. Чи є у тварин поняття особистості, яка спричиняє різну їхню поведінку за однакової ситуації?

Дюбрей простягнув руку, щоб узяти канапе з лососем, — і пташка полетіла геть.

— Це не так просто, — відповів я, — влізти в шкуру когось, чий світ особливо не подобається. Саме тому з Фостері мені було так складно. Я не схиблений так, як він, на цифрах, покращенні результатів чи на курсі акцій. Я змусив себе говорити про це, але, звісно ж, мені бракувало переконливості… чи то щирості. У всякому разі, я не відчув, що він мені відкрився.

— Я розумію, що ти не любиш цифри. Суть полягає не в тому, щоб симулювати, що твої інтереси співпадають зі смаками чи з характером інших. Ні. Головне — це цікавитися особистістю — так, щоб відчути те задоволення, яке він отримує від цифр. Це геть інше… Відтак, коли ти синхронізуєшся з його рухами, розумієш його цінності, розділяєш із ним його клопіт — зроби це просто з наміру подивитися на світ з його точки зору, ізсередини його світу.

— Гаразд. Ви маєте на увазі, що, якщо я не люблю цифри, я наче поринаю в його світ і кажу собі: «Як це воно, що людина відчуває, коли любить цифри?» Так?

— Правильно! І ти отримуєш задоволення від цього зовсім нового для тебе досвіду. А чудеса полягають у тому, що ви обоє опинитеся на одній хвилі.

Я взяв канапку. Ніжний аромат лосося, наколотого на шпажку разом зі шматочком лимона, м’яким хлібом і вершковим сиром. Просто тане в роті…

— Усе ж таки є обмеження: це не зі всіма працює.

— Зі всіма. Працює чітко.

— Якщо слід щиро цікавитися особистістю іншої людини, щоб це спрацювало, — це майже неможливо реалізувати з… ворогами.

— Навпаки, це найкращий спосіб їх перемогти. Я обіймаю суперника — щоб задушити.

— Якщо я ненавиджу когось, хто завдав мені страждань, я зовсім не маю бажання поринати в його світ і відчувати те, що відчуває він…

— Так і є. Однак часто це єдиний спосіб зрозуміти, що спонукає його поводитися з тобою певним чином. Якщо нічого не вдіяти, лишається страждати далі й відкидати далі, але це жодним чином не змінить ситуацію. На нього впливати ти не можеш. Але якщо ти станеш на його місце, ти зможеш побачити, чого він діє саме так. Якщо людина мучить інших — подивись на ситуацію з її точки зору — і ти зрозумієш, що спонукає її піддавати інших тортурам. Усе заради єдиного сподівання — що ти потім зможеш це припинити. Але відкидаючи людей, ти не зміниш їх.

— Так, але…

— Коли ти відкидаєш когось чи відкидаєш навіть чиїсь ідеї — ти спонукаєш людину щільніше закритися, заховатися на своїх позиціях. Чому вона мусить цікавитися тим, що ти їй кажеш, якщо ти відкидаєш її точку зору?

— Є частка істини…

— А якщо