Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

додому. Пішов від Лувру по вулиці Ріволі, зайшов у сад Тюїльрі, з якого втекли від дощу всі перехожі. Я йшов під деревами по второваній глині, де-не-де вкритій листям. Краплі дощу потрохи, по одній, збігали гілками й неохоче падали додолу, спершу увібравши аромат зелені. Я сів на пеньок. Життя несправедливе. Безперечно, моє дитинство пояснює нестачу впевненості в собі, від якої я страждав. То не було моєю провиною, але я страждав від того. Начебто цього було замало — так цей факт ще й привертав до мене увагу збоченців, які обирали мене своєю жертвою, щоразу завдаючи мені ще більшого болю. Життя не шкодує страждальців — воно додає їм іще страждань.

Я довго сидів отак, розчинившись у природі. А думки мої поступово розступалися й розлягалися в атмосфері того місця.

Зрештою я підвівся й несвідомо рушив у напрямку кварталу, де жив Дюбрей. Тільки він здатний піднести мій дух.

Дощ стікав мені по щоках, затікав за шию, неначе змивав те, під що мене підставили, змивав сором.

Я підійшов до огорожі палацу, коли вже сідало сонце. Вікна були зачинені, і палац здавався порожнім, без життя. Одразу відчулося, що Дюбрея там не було. Зазвичай він випромінював таку енергію, що, здавалося, його присутність можна відчути, навіть коли його не видно — енергія проникала крізь стіни.

Я подзвонив у відеофон.

Служник повідомив, що пана немає вдома і він не знає, коли той повернеться.

— А Катрін?

— Її ніколи немає, коли немає пана.

Я трохи погуляв кварталом, вигадуючи для себе приводи, щоб не повертатися додому. Я пішов трохи перекусив у кав’ярні. Мені треба було побачити Дюбрея, а його не було. Тож я став думати: а що, як і він якийсь збоченець, котрого притягнула моя слабкість? Зрештою, він зустрів мене за обставин більш ніж просто надзвичайних — мою слабкість було цілком викрито… Усе це ще раз наштовхнуло мене на роздуми щодо його мотивації цікавитися мною, допомагати мені. Навіщо він робив це все? Я так хотів знати більше… Але як? Жодного способу це дослідити.

Аж раптом мені в голові промайнуло: зошит. Зошит безперечно містив відповіді. Але як отримати доступ до нього, щоб мене не розірвав той злючий пес? Мав же бути спосіб… Я купив на вулиці газету Echos, повернувся до палацу, але цього разу сів на лаву на вулиці навпроти. Від решітки воріт мене відділяло кілька рядків дерев. Тож я міг спостерігати звідси так, щоб не бути поміченим. На думку мені спала ідея, яку я хотів перевірити… Я взявся читати Echos, знайомлячись із новинами великих і середніх підприємств, у яких була одна мета на всіх: підвищити вартість на біржі. Іноді я зводив погляд на палац. Нічого. Час спливав повільно. Дуже повільно. Приблизно о пів на десяту на першому поверсі ввімкнули світло, потім його ввімкнули в сусідніх кімнатах. Мені не видно було вікна кабінету Дюбрея — воно виходило на парк, на інший бік. Ще з півгодини на вулиці було видно. По тому сидіти з розгорнутою газетою уже здавалося досить дивним… Треба було знайти ще щось. Я дійшов до статті Фішермана, який учергове висловлював сумніви щодо стратегії «Дункер консалтинг». «У керівництва немає бачення», — казав він. Шкода, що до такого дійшло, але мені подобалося читати негатив про свою компанію…

Очікування ставало надто тривалим. Темнішало. Машин ставало дедалі менше. Повітря, вологе після обіднього дощу, ширило аромат лип, висаджених уздовж проспекту. Я простягнувся на лаві, поклавши газету під голову, безперервно туплячись на палац. Уся місцина була навдивовижу сповнена спокою, який лише зрідка переривався віддаленим шумом мотоцикла, який ганяв десь неподалік.

Рівно о десятій вечора я почув тихий звук, який одразу впізнав: відімкнувся електрозамок дверцят у воротах. Я уважно подивився, але нікого не побачив. Та я точно чув цей характерний звук…

Раптом відчинилися двері будинку Я напружився. Хотілось підвестися, щоб краще побачити, але я боявся, що приверну до себе увагу. Краще вже було лежати, як є. Кілька секунд нічого не було видно — потім до дверей піднялися четверо. Вони зачинили за собою двері, потім перейшли садком, штовхнули дверцята, електрозамок яких відімкнули зсередини. То були служки. Вони перекинулися кількома словами, потім розійшлися. Один із них перетнув проспект у моєму напрямку. Мій пульс почастішав. Чи помітив він мене? Навряд чи… Я вирішив не ворушитися. Якщо дійде до мене — заплющу очі й удам, що дрімаю. Зрештою, я завітав заздалегідь увечері, мене попередили про відсутність Дюбрея — нічого дивного, що я вирішив дочекатися його й заснув. А якщо він повернувся раніше — то я пропустив його, поки ходив вечеряти… Я трохи примружив очі, пильно спостерігаючи за поглядом працівника. Дійшовши до тротуару, він завернув ліворуч і став біля автобусної зупинки. Я розслабився на лаві та продовжив терпляче спостерігати за палацом. Автобус прийшов за сім хвилин — о 22:13; я переконався, що працівник у нього зайшов. Кінцівки мені затерпли. Довгий час нічого не відбувалося; дискомфорт ставав нестерпним. Я підвівся — і тієї ж миті яскраве світло осяяло садок перед палацом: то в залі ввімкнули потужний ліхтар. Я бухнувся на лаву — і все тіло знову заболіло. Майже водночас відчинилися двері та з’явився Дюбрей. Сталін почав голосно гавкати, плигаючи на радощах. Його господар наблизився до нього. Я почув, як він щось сказав, а потім помітив, як собака натягнув ланцюг. Дюбрей нахилився до пса — за мить Сталін уже скакав навколо нього звільнений. Рівно 22:30.

Собака став на задні лапи, і Дюбрей міцно обійняв його за шию. Кілька хвилин вони побавилися, потім господар повернувся й вимкнув ліхтар надворі, зануривши садок у темряву. Собака побіг за інший бік палацу.

Я підвівся, розім’яв кінцівки й пішов на автобусну зупинку. Глянув на розклад: автобус, який прийшов о 22:13, мав бути о 22:10. Спізнився на три хвилини.

Отже, сімнадцять хвилин минуло між тим, як пішли служки, і звільненням Сталіна. Сімнадцять хвилин. Чи буде цього достатньо, щоб заскочити в будинок? Можливо… Але хіба не лишилось інших працівників у будинку? І як потрапити в садок? Потрапити потім до будинку буде легко — вікна цієї пори часто відчинені. Але як зорієнтуватися в помешканні господаря непоміченим? Усе це здавалося небезпечним. Треба ще назбирати інформації.

Я сів у метро й доїхав додому. Не минуло й п’яти хвилин після мого повернення, як на мене накинулася мадам Бланшар. Як вона дозволяє собі займати орендатора о такій пізній