Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

ось уже вдихав Ленінині парфуми, наповнюючи легені її суттю, її єством. Його серце несамовито гупало в грудях; на якусь мить він мало не зомлів. Тоді, нахилившись над цим коштовним скарбом, він почав усе обмацувати, розглядати на світло, досліджувати.

Застібка-блискавка на Леніниних шортах з віскозного вельвету спочатку викликала в нього збентеження, та коли він розв’язав цю головоломку, його охопив неабиякий захват. Угору, вниз; знову вгору і знову вниз; він був просто зачарований. Тоді її зелені капці – він ще в житті не бачив нічого прекраснішого. Він розгорнув кілька панталончиків на блискавці, зашарівся й поспіхом поклав їх назад; а от запашисту ацетатну носову хустинку він поцілував, а тоді обвив собі шию її шарфиком.

Відкриваючи якусь коробочку, він розсипав із неї цілу хмарку пахучого порошку. Його долоні тепер були всипані ним, наче борошном. Він почав витирати їх об груди, плечі й оголені руки. Який розкішний аромат! Він заплющив очі, а тоді потерся щокою об свою запорошену долоню. Доторк до обличчя гладенької шкіри, запах у ніздрях цього мускусного пилу... Її така реальна присутність.

— Леніно, – прошепотів він. – Леніно!

Він раптом аж підстрибнув від несподіваного шуму й винувато озирнувся. Нашвидкуруч запхав усі свідчення свого злодійства назад у валізу й зачинив її; тоді знову прислухався й роззирнувся. Жодної ознаки життя, жодного звуку. Але ж він явно щось чув... так, ніби хтось зітхнув або рипнула якась дошка. Він підійшов навшпиньки до дверей, обережно їх прочинив й опинився на просторому сходовому майданчику. З другого боку майданчика були ще одні, напіввідчинені двері. Він підступив до них, легенько їх штовхнув і зазирнув усередину.

Там на низенькому ліжку з відсунутими простирадлами лежала в рожевій піжамі-комбінезоні з блискавкою Леніна. Вона міцно спала й була така прекрасна в обрамленні своїх локонів, така зворушливо дитиняча з рожевими пальчиками своїх ніжок і насупленим сонним личком, така довірлива в беззахисності своїх обм’яклих рученят і немов розтопленого тіла, що в нього на очах виступили сльози.

Намагаючись ступати вкрай обережно, що, зрештою, було зайвим, адже Леніну з її стану сома-вакацій можна було вивести раніше від визначеного часу хіба що пістолетним пострілом, він заслизнув у кімнату і впав навколішки біля її ліжка. Він дивився, переплівши пальці своїх рук, а його вуста ворушилися.

—  Її очі, – ледь чутно вимовив він, -

Її хода, і очі, і волосся,

І голос, і ті руки, ті біленькі,

Перед якими біле все – чорнило,

Що пише власну кару, тії руки,

Що дотик їх – як пух проти долоні

Жорсткої хлібороба... [9]

Над нею почала дзижчати муха; він відігнав її помахом руки.

—  Муха, – пригадав він, -

Вона ж торкатись зовсім вільно може

Руки її – Джульєттиного дива.

Блаженство раю красти в неї з уст,

Що чисті і цнотливі, як весталки,

І     червоніють з сорому, за гріх

Вважаючи свій власний дотик [10] .

Дуже повільно, непевним порухом людини, що хоче погладити боязливу і, можливо, досить небезпечну пташку, він простягнув до неї руку. Рука так і зависла там із трепетом, в кількох міліметрах від цих обм’яклих пальчиків, на межі контакту. Чи ж він наважиться? Наважиться торкнутися рукою недостойно[11] цей... Ні, він не наважився. Пташка була занадто небезпечна. Він знову забрав руку. Яка ж вона прекрасна! Яка прекрасна!

Тоді раптом йому стрілило в голову, що варто лише взятися за блискавку біля її шиї й різко потягнути вниз... Він заплющився і смикнув головою, як той пес, що трусить вухами, вилазячи з води. Мерзенна думка! Його охопив сором. Чиста й незаймана цнота...

Він почув якесь гудіння у повітрі. Ще одна муха, що прагне вкрасти блаженство раю? Оса? Він озирнувся, але нічого не побачив. Гудіння ставало дедалі гучнішим, воно, як виявляється, долинало з-поза закритих віконницями вікон. Літак! Запанікувавши, він зірвався на ноги й вибіг у сусідню кімнату, тоді вистрибнув у відчинене вікно й помчав стежкою поміж високих агав, устигнувши зустріти Бернарда Маркса саме тоді, коли той висідав із гелікоптера.

РОЗДІЛ 10

Стрілки всіх чотирьох тисяч електричних годинників у всіх чотирьох тисячах кімнат Блумсбері-центру показували на двадцять сьому хвилину по другій. «Цей працьовитий вулик», як полюбляв його називати Директор, діловито гудів, ніби підтверджуючи ці слова. Всі були заклопотані, скрізь панував упорядкований рух. У мікроскопах можна було бачити, як сперматозоїди, люто вихляючи своїми довжелезними хвостами, проникали головками в яйцеклітини; як запліднені яйцеклітини збільшувалися, ділилися або, якщо були бокановскіфовані, брунькувалися, творячи цілі покоління окремих ембріонів. З кімнати соціального визначення ескалатори спускалися з гуркотом у підвал, і там, у темно-червоному присмерку, вигріваючись на своєму ложі з очеревини і підживлюючись замінником крові й гормонами, зародки поступово зростали або ж, отримавши належну дозу отрути, деградували до стану хирлявого епсилонства. З ледь чутним гудінням і побрязкуванням рухомі стелажі майже непомітно повзли впродовж тижнів і нескінченних рекапітуляційних еонів туди, де в декантувальній кімнаті лунав перший нажаханий і здивований крик щойно розпляшкованих немовлят.

Десь там знизу до підвалу доносилося вуркотіння генераторів. Ліфти снували вгору і вниз. На всіх одинадцяти поверхах ясел був час годування. Тисяча вісімсот позначених бирками немовлят одночасно смоктали з тисячі восьмисот пляшечок визначені їм дози