Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

— За якийсь час я зомлів, – вів далі юнак. – Упав долілиць. Бачиш, тут шрам, де я порізався? – Він забрав із чола пасмо густого жовтавого волосся. На правій скроні відкрився рубець, блідий і зморщений.

Бернард глянув, а тоді здригнувся і швидко відвів очі. Він був зумовлений на те, щоб відчувати в подібних випадках не так жаль, як огиду. Будь-яка згадка про хворобу чи ушкодження здавалася йому не тільки жахливою, але й відразливою й гидкою. Мов нечистоти або фізичні вади чи старість. Він поспіхом змінив тему.

— Цікаво, чи не хотів би ти поїхати разом з нами в Лондон? – запитав він, роблячи перший крок в операції, стратегію якої він потай почав розробляти, відколи довідався в тому маленькому будинку, хто мав би бути «батьком» цього юного дикуна. – Маєш таке бажання?

Обличчя юнака засвітилося.

— Ти це серйозно?

— Звичайно; тобто якщо я дістану дозвіл.

— І Лінда теж?

— Ну... – Він завагався. Ця бридка істота! Ні, це неможливо. Хіба що, хіба що... Бернард раптом усвідомив, що власне її огидність може стати у великій пригоді. – Та звісно! – вигукнув він, намагаючись виправити враження від своїх початкових вагань надмірною і штучною сердечністю.

Юнак набрав повні груди повітря.

— Невже це може здійснитися... мрія всього мого життя! Ти пам’ятаєш, що казала Міранда?

— Яка Міранда?

Але юнак явно навіть не почув цього запитання.

— О диво! – вигукнув він; його очі сяяли, а все обличчя палахкотіло рум’янцем. – Які вродливі я створіння бачу! Яке прекрасне це поріддя людське! – Його рум’янець раптом став багряним; він думав про Леніну, цього ангела у віскозній сукні пляшково-зеленого кольору, що вилискувала молодістю й живильними кремами, пухкеньку, з такою милою усмішкою. Його голос затремтів. – Який чудесний світ новий оцей[8], – почав було він, але тоді раптово замовк, кров відринула від його щік, і він став блідий наче папір. – Ти з нею одружений? – запитав він.

— Я що?

— Одружений. Ну, знаєш... назавжди. Це так індіанською кажуть... «назавжди»; і цього вже не зміниш.

— О, Форде, ні! – Бернард не зміг втриматися від сміху.

Джон також засміявся, але з іншої причини... він засміявся від щирої радості.

— Який чудесний світ, – повторив він. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди. Почнімо негайно.

— Інколи ти дуже дивно висловлюєшся, – сказав Бернард, спантеличено поглядаючи на юнака. – До того ж, чи не волів би ти зачекати, аж поки побачиш цей новий світ насправді?

РОЗДІЛ 9

Леніна відчувала, що після цього химерного й жахливого дня вона має цілковите право на гарний і безтурботний відпочинок. Щойно вони повернулися до їхнього притулку, як вона заковтнула шість напівграмулькових таблеток соми, лягла на ліжко і за якихось десять хвилин поринула в мандрівку місячною вічністю. Принаймні вісімнадцять годин мало минути, аж поки вона повернеться у звичний часовий вимір.

Бернард тим часом замислено лежав у пітьмі, так і не склепивши очей. Заснув він аж після опівночі. Вже добре після опівночі; але його безсоння було далеко не безплідне; він розробив план.

Наступного ранку рівно о десятій з гелікоптера вийшов окторон у зеленій уніформі. Бернард чекав його серед агав.

—   Міс Краун зараз на сома-вакаціях, – пояснив він. – До п’ятої навряд чи повернеться. А отже, ми маємо сім годин часу.

Він міг би полетіти в Санта-Фе, зробити все, що йому потрібно, і знову повернутися в Малпаїс набагато раніше, ніж вона прокинеться.

— Їй тут безпечно залишатися самій?

— Безпечно, як у гелікоптері, – запевнив його окторон.

Вони сіли у вертоліт і майже відразу злетіли. О десятій тридцять чотири вони зробили посадку в Санта-Фе на даху місцевої пошти; о десятій тридцять сім Бернард уже зв’язався з офісом Світового контролера у Вайтхолі; о десятій тридцять дев’ять він розмовляв з четвертим за ранґом секретарем його фордичності; о    десятій сорок чотири він переповідав свою історію першому секретареві; а о десятій сорок сім з половиною в його вухах пролунав глибокий і лункий голос Мустафи Монда.

— Я насмілився припустити, – сказав, затинаючись, Бернард, – що ця справа видасться вашій фордичності такою, що має достатню наукову цінність...

— Так, вона має достатню наукову цінність, – підтвердив лункий голос. – Нехай ці двоє прибудуть до Лондона разом із вами.

— Вашій фордичності відомо, що мені треба буде дістати спеціальний дозвіл...

— Потрібні розпорядження, – відказав Мустафа Монд, – уже надіслано Комендантові резервації. Можете негайно прямувати до його офісу. Гарного вам ранку, містере Маркс.

У слухавці стихло. Бернард її повісив і квапливо піднявся на дах.

— Офіс Коменданта, – звелів він зеленому гаммі-окторонові.

О   десятій п’ятдесят чотири Бернард уже тиснув руку Комендантові.

— Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, – поштиво прогудів той. – Ми якраз отримали спецрозпорядження...

— Я знаю, – урвав його на півслові Бернард. – Я щойно розмовляв по телефону з його фордичністю. – Сказав це таким недбалим голосом, немовби мав звичку мало не щодня спілкуватися з його фордичністю. Тоді втомлено впав на стільця. – Якщо ваша ласка, попрошу виконати всі потрібні процедури якомога швидше. Якомога швидше, – багатозначно повторив він. Отримував від цього всього величезну насолоду.

Три хвилини на дванадцяту у нього в кишені вже були всі потрібні документи.

— Чао, – попрощався він поблажливо з Комендантом, котрий супроводжував його аж до самого ліфта. – Па-па.

Він перейшов до готелю, прийняв ванну, насолодився вібровакуумним масажем і електролітичним голінням, послухав ранкові новини, якихось півгодини дивився телевізор, тоді неквапливо пообідав і о другій тридцять полетів назад у Малпаїс разом з октороном.

Юнак зупинився біля їхнього притулку.

— Бернарде, – покликав він. – Бернарде! – Відповіді не було.

У своїх замшевих мокасинах він нечутно збіг угору сходами й поторсав двері. Вони були замкнені.

Вони зникли! Зникли! З ним ще ніколи не траплялося такого жахіття. Вона ж сама запросила його відвідати їх, а тепер вони зникли. Він сів на сходи, заливаючись сльозами.

За якихось півгодини він вирішив зазирнути у вікно. Там він відразу побачив зелену валізу з ініціалами Л.К. на покришці. У його грудях вогнищем спалахнула радість. Він знайшов на землі камінь. На долівку посипалися скляні друзки. Наступної миті він був уже в кімнаті. Відчинив зелену валізу; і