Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Міс Дебенгем уперше показала ознаки того, що її таки можна вивести із себе.

— Ви, здається, не розумієте, що хтось може мати друзів, які чекають на його прибуття у Лондоні, і затримка на день руйнує плани й спричиняє багато незручностей.

— Ага, це ось так? Є друзі, які чекають на ваше прибуття? Ви не хочете причинити їм незручності?

— Звісно.

— І все-таки це дивно…

— Що дивно?

— У цьому потягу ми знову затримуємося. І цього разу затримка набагато серйозніша, оскільки немає можливості надіслати телеграму друзям чи набрати їх по міжнародному… міжнародному…

— Міжнародній телефонній лінії? Ви маєте на увазі телефон?

— Ага, так, понадміський дзвінок, як ви говорите в Англії.

Мері Дебенгем мимоволі трохи всміхнулася.

— Міжміський дзвінок, — виправила вона. — Так, як ви кажете, це надзвичайно дратує, що немає ні телефонного, ні телеграфного зв’язку.

— І все ж, мадемуазель, цього разу ваша поведінка цілком інша. Ви не виявляєте нетерпіння. Ви спокійні та врівноважені.

Мері Дебенгем зашарілася і закусила губу. Вона вже не намагалася всміхатися.

— Ви не відповідаєте, мадемуазель?

— Вибачте. Я не знала, про що мала відповісти.

— Пояснити зміну вашої поведінки, мадемуазель.

— Чи не думаєте ви, що піднімаєте галас на пустому місці, мсьє Пуаро?

Пуаро розвів руки, наче вибачався.

— Це, мабуть, вада всіх детективів. Ми очікуємо, щоб поведінка завжди була послідовною. Ми не дозволяємо зміни настрою.

Мері Дебенгем не відповіла.

— Ви добре знаєте полковника Арбатнота, мадемуазель?

Йому здалося, що їй полегшало від зміни теми.

— Я зустріла його вперше в цій поїздці.

— Чи є у вас якась причина підозрювати, що він міг знати того чоловіка, Ретчетта?

Вона рішуче похитала головою.

— Я цілком упевнена, що ні.

— Чому ви впевнені?

— З його слів.

— Але, все ж, ми знайшли йоржик для люльки на підлозі в купе покійного. А полковник Арбатнот — єдиний чоловік у потягу, який курить люльку.

Він пильно на неї дивився, але вона не виявила ні здивування, ні інших емоцій, лише сказала:

— Нісенітниця. Це абсурд. Полковник Арбатнот — остання людина у світі, яка може бути замішана у злочині — особливо такому театральному, як цей.

Це було настільки близько до того, про що думав сам Пуаро, що він упіймав себе на думці, що згоден із нею. Замість цього він сказав:

— Я мушу вам нагадати, що ви знаєте його не надто добре, мадемуазель.

Вона знизала плечима.

— Я дуже добре знаю такий тип людей.

Він дуже лагідно сказав:

— Ви й досі відмовляєтеся сказати мені значення тих слів — «Коли все буде позаду»?

Вона холодно сказала:

— Мені більше нічого сказати.

— Це не має значення, — сказав Еркюль Пуаро. — Я дізнаюся.

Він вклонився і вийшов із купе, зачиняючи за собою двері.

— Чи було це розумно, мій друже? — запитав мсьє Бук. — Ви насторожили її, а через неї і полковника.

— Mon ami[73], якщо ви хочете впіймати кролика, покладіть тхора в нірку, і, якщо кролик там, він вибіжить. Ось що я зробив.

Вони ввійшли у купе Гільдеґарди Шмідт.

Жінка стояла напоготові, вираз обличчя був шанобливий, та не виказував жодних емоцій.

Пуаро швидко переглянув вміст невеликої сумки на сидінні. Тоді жестом показав провіднику зняти більшу валізу з полиці.

— Ключі? — попросив він.

— Вона незамкнена, мсьє.

Пуаро відчинив замки й підняв кришку.

— Ага! — сказав він, повернувшись до мсьє Бука. — Ви пам’ятаєте, що я говорив? Гляньте сюди на хвильку!

Зверху у валізі лежала нашвидкуруч скручена уніформа провідника спального вагона.

Незворушна німкеня раптом змінилася.

— Ах! — крикнула вона. — Це не моє. Я це туди не клала. Я не заглядала в ту валізу, відколи ми виїхали зі Стамбула. Дійсно, дійсно, я кажу правду.

Вона благально дивилася то на одного, то на другого.

Пуаро обережно взяв її за руку й заспокоїв:

— Ні, ні все добре. Ми віримо вам. Вгамуйтеся. Я упевнений, що ви не ховали там уніформу так само, як упевнений у тому, що ви хороша кухарка. Бачите. Ви ж хороша кухарка, правда?

Спантеличена жінка мимоволі всміхнулася…

— Так, справді, усі мої леді так казали. Я…

Вона зупинилася, відкривши рота, здавалося, вона знову налякана.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Я запевняю вас, усе добре. Бачите, я скажу вам, як це трапилося. Цей чоловік, чоловік, якого ви бачили в уніформі спального вагона, який виходить із купе вбитого. Він наштовхується на вас. Це для нього невдача. Він сподівався, що ніхто його не побачить. Що робити далі? Він змушений позбутися уніформи. Вона тепер не охорона, а небезпека.

Його погляд упав на мсьє Бука й доктора Константіна, які уважно слухали.

— Бачите, надворі сніг. Сніг, який завадив усім його планам. Де він може заховати цей одяг? Усі купе зайняті. Ні, він проходить повз одне, у якому відчинені двері, і, схоже, воно не зайняте. Воно явно належить жінці, з якою він щойно зіткнувся. Він непомітно входить, знімає уніформу й поспішно засовує її у валізу на полиці. Поки її знайдуть, мине трохи часу.

— А тоді? — запитав мсьє Бук.

— Це ми мусимо обговорити, — мовив Пуаро, глянувши із застереженням.

Він підняв кітель. Ґудзик, третій знизу, був відсутній. Пуаро запхав руку до кишені й вийняв пропускний ключ провідника, який використовувався, щоб відмикати двері в купе.

— Ось пояснення того, як той чоловік зміг проходити крізь замкнені двері, — сказав мсьє Бук. — Ваші запитання до місіс Габбард були зайві. Замкнені чи незамкнені були суміжні двері, а той чоловік міг легко пройти через них. Зрештою, якщо форма провідника спального вагона, чому б і не його ключі?

— Чому ні, справді, — мовив Пуаро.

— Ми мали б це знати, дійсно. Пам’ятаєте, Мішель сказав, що двері в коридор у купе місіс Габбард були замкнені, коли він зайшов, щоб відповісти на дзвінок.

— Це так, мсьє, — мовив провідник. — Тому я подумав, що леді, мабуть, наснилося.

— Але тепер усе зрозуміло, — продовжив мсьє Бук. — Без сумніву, він збирався замкнути внутрішні двері також, але, мабуть, почув якийсь рух на ліжку, і це