Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

сніданок. Раптом усе перестало мати значення — успіх чи поразка — все набуло іншого, глибшого сенсу. Асура Махардж відчув, як серце співає, і це було щось нове.

— Їмо і збираємося, — гукнув йому пастор О’Ніл, зайшовши на кухню. — Алилуя, сину! Я випросив у сусіда його тачку. Сьогодні має бути спекотно на Уолл-стріт. Мені дзвонив Ленні, казав, сьогодні можуть заблокувати метро. Гряде Судний день, хлопче.

— Куди ми їдемо?

— На Уолл-стріт, сину! Ти ж не думаєш, що прийдеш до пастора О’Ніла, вип’єш його молоко, з’їси його яєшню, після чого поїдеш у свій Канзас чи Кентуккі розважатися зі своєю кралечкою, не зробивши нічого для Господа? Сьогодні на нас чекає велика проповідь, сину! І я кажу: «Алилуя», сину! Скажи «Алилуя», тому що ми спасенні, й з нами Бог!

— Алилуя, отче.

— Алилуя, сину мій! Алилуя!

***

Асура Махарадж допоміг пастору О’Нілу скласти у вантажний «пікап» пару плакатів із написами «Судний день прийшов. Ти готовий до зустрічі з Господом?», а також із десяток коробок із листівками та брошурами. Вони затягнули кузов «шевроле» брезентом і скочили у салон, де на дзеркалі гойдалося велике розп’яття.

— Дружина сусідові подарувала, — сказав пастор О’Ніл, зауваживши його погляд. — Хороше, правда? Він католик, мій сусіда.

Пастор О’Ніл швидко помолився про себе і перехрестився.

— Ну, з Богом, сину! Вперед, Нью-Йорк! — закричав пастор О’Ніл і дав газу.

Машина, залишаючи гальмівний слід, рвонула вперед, вискочила на дорогу і погнала в керунку Мангеттена.

***

У машині пастор О’Ніл сказав:

— У мене було видіння цієї ночі, — він глянув на Асуру Махараджа, загадково усміхаючись. Вікно біля водія було відчинене, і пастор О’Ніл виставив у нього лікоть. Він одягнув сонячні окуляри й бейсболку з написом «В’єтконзькі пси», стилізовану під лого бейсбольної команди. Якби не пасторський комірець, що визирав із-під джинсової куртки, його можна було б прийняти за пересічного мешканця окраїн. Осіннє повітря на швидкості влітало в салон, освіжаючи Асуру. — Господь явив мені Свій план, сину. Він хоче, аби ми славно потрудилися сьогодні. Ми будемо відділяти овець від цапів. Я покажу тобі, як це робиться, і ти швидко навчишся. Сьогодні обіцяє бути до-о-о-овгий день, — протягнув він і засміявся. — Ї-ха-а-а! Матір Божа, ми їдемо до тебе!

На під’їзді до Мангеттену вони бачили дивний транспорт, що стояв на узбіччі. То були великі чорні джипи без номерів і розпізнавальних знаків. Біля одного з авто вони зауважили чоловіка, що стояв, спершись на двері, й жував гумку. Чоловік був у чорній уніформі, коротко стрижений, мав на собі чорні поліцейські окуляри. Коли вони проїжджали повз це авто, Асура Махарадж відчув, як холодний погляд чоловіка у формі без відзнак пронизує їх машину, наче рентген, і йому стало незатишно.

— Це таємна поліція, — сказав пастор О’Ніл, проводжаючи поліцейського поглядом. — Я довго не вірив Ленні, що така існує, але, виявляється, старий дідько таки правий. Вони виставили свої пости на виїзді з Мангеттена. Здається, вони готові влаштувати на Мангеттені справжню бійню.

На черговому патрулі їх автомобіль зупинили копи уже з офіційними номерами.

— Що у вас у багажнику, сер?

— Та так, нічого особливого, капітане. Пара душпастирських книг, пара листівок. Я отець О’Ніл, а це мій племінник із Арканзасу, ми їдемо провідати мого сина. Якісь труднощі, капітане? Я бачу, сьогодні багато патрульних на вулицях?

— Ми отримали повідомлення, що сьогодні можливі терористичні атаки з боку ісламістів, сер. Вибачте за незручності, — коп повернув пасторові О’Нілу водійське посвідчення. — Гарної дороги, сер!

Над ними у напрямку Мангеттена пролетів чорний вертоліт, але пастор О’Ніл вдав, ніби нічого не помітив.

Мангеттен жив своїм життям. Лабіринт зі скла та бетону приховував височінь неба, й одразу вкинув їх у густу, ще холодну ранкову тінь глибокого міста. Машини сновигали вулицями, люди поспішали на роботу, п’ючи каву прямо на ходу, снідаючи пончиками в очікуванні на зелене світло на переході.

Ближче до Уолл-стріт рух було зупинено.

Пара поліцейських автомашин перегородили дорогу.

— Повертайте назад, сер, — сказав йому коп в окулярах, зазирнувши до салону. Сказав він це уже значно менш доброзичливо ніж той перший, біля мосту.

— У мене там живе син, капітане. Я всього лиш хочу провідати його. Мій племінник із Арканзасу…

— Сер, ви не зможете провідати свого сина сьогодні. Рух перекрито. Розвертайтесь, будь ласка.

Вони дали назад і виїхали з вулички, заблокованої поліцейськими. Пастор О’Ніл пригальмував у провулку біля перукарні «Браянс», і вийшов із салону.

— Що ж, будемо прориватися так, — сказав він, знімаючи брезент із кузова. — Тримай! — він кинув Асурові пачку з листівками. У спортивну сумку пастор О’Ніл поклав мегафон, а один із плакатів скрутив трубкою у вигляді посоху. — Вперед, хлопче, до овець і цапів!

Вони рушили в бік парку, де розбили свій основний табір мітингувальники. Атмосфера була справді злегка піднесена, сповнена радісного передчуття великої перемоги. Сповнена відчуття легкого ризику, і, загалом, складалося враження великої гри, яку затіяли діти, що занадто довго вдавали із себе дорослих. Асура Махарадж побачив розбиті в парку намети й людей, що мешкали в цих наметах: дехто виглядав інтелігентно, хтось скидався на фермера з Півдня, загалом же люди були людьми — і це вражало Асуру Махараджа найбільше. Йому ще ніколи не доводилось опинятися серед такого скупчення живих, двоногих людей, у всій їхній красі. Він більше не відчував відрази — йому здавалося, що в делікатності людської тілобудови захована сама суть Творця. Вона була наче натяком на те, що людина — це щось сокровенне, результат тонкого балансування колосальних сил Всесвіту, дивовижна гра слабкості й сили, покори і влади. Все єство її наче призначалося для того, аби впродовж життя зробити якийсь остаточний, вирішальний вибір. Асура Махарадж замиловувався грацією людських істот. Йому здавалося, в кожному їх рухові пролітало це потаємне розуміння — розуміння прихованих від стороннього ока стосунків між творінням і Тим, хто творить, дитяча гордість за свою окремість і незалежність — й одразу ж сумирна готовність віддати себе на волю цьому вищому началу, здатися в його руки. Тисячі облич, тисячі характерів — кожне з них було наче картою боротьби людини між цими силами притягання й відштовхування, і кожне наче застигло у власному, особливому піруеті затяжного танцю любові.

А власне, що любові. Він зрозумів, що ніколи раніш не відчував стільки любові, як зараз. То було так, наче квітка, яку посадила йому в