Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Героям слава! – кволо озивається поруч лише двійко людей.
Бандерівське гасло ще не увійшло у повсякденну лінгвістичну практику мітингарів. Голос нації тільки прорізається. Всі ще бояться, всі ще оповиті страхом поразки і невдачі, бацилою зневіри. Навчені гірким досвідом помаранчевої революції, люди у більшості своїй не вірять, що й цього разу вийде щось путнє. Воістину, зрадники гірші за ворогів. Вони найбільше деморалізують, позбавляють віри, сил і надії. Знову помітингуємо, знову заявимо свою громадянську позицію і, покірно нахиливши голови, підемо туди, куди поведуть нас бандити і корумпована влада. Ніякого плану ні в кого нема. Це видно з безпорадних дій опозиційних лідерів, які повільно плавають Майданом у супроводі журналістів та прес-секретарів, дають інтерв’ю, сміються, жартують. Ніхто не збирається захоплювати вокзали, пошту, банки, телефон, телеграф.
– Візьміть хто-небудь на себе відповідальність! – вигукує хтось із натовпу до Кличка та Яценюка. – Ми готові йти уперед. Дайте план!
– Провокатори! Провокатори! – зчиняється галас неподалік. – Геть партійну символіку!
Купка хлопців намагається підняти над Майданом червоно-чорне знамено.
– Яка ж то партійна символіка? – обурюються вони. – То прапор УПА!
– Все одно зніміть! У нас мирний протест. Тільки прапори Євросоюзу й України. Без провокацій!
– Виходить, добре-таки попрацювали над нами, що ми соромимося своїх справжніх героїв! – Хлопці намагаються щось пояснювати.
Зчиняється сварка, а потім легка штовханина. Зрештою, «бандерівці» зникають у підземному переході.
– Що то воно буде? – До мене підходять тато з мамою.
– Не знаю.
– Відвези нас додому, синку, бо ми замерзли.
– Так, мамуню, поїхали.
Годинник на вежі будинку профспілок показує за дві хвилини до півночі. Людей на Майдані декілька тисяч.
Пісня друга
Лук’янівський СІЗО
(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Лук’янівський СІЗО»)
Коли в залі вщухають оплески після попередньої пісні, Орест Лютий питає залу:
– Зізнайтеся чесно, хто хоч раз у житті співав у караоке базовий духовно-скрєповий хіт російського шансону «Владімірскій централ»?
Після загального сміху в залі піднімається декілька рук. Це в Києві, Харкові, Вінниці, Полтаві чи Хмельницькому. У Львові, Тернополі чи в Луцьку зазвичай руки піднімати соромляться.
Тоді Лютий знаходить вихід зі становища.
– Ну, добре, – веде він далі, – якщо за вами водиться такий гріх і вам соромно зізнатися у ньому публічно, ви все одно найближчої суботи чи неділі перед причастям підіть до церкви. Скажіть: «Панотче, каюся, було, співав. Але тепер не буду, бо Орест Лютий українізував ту сучу музику» (гомеричний сміх у залі). Справді, навіщо нам їхній «Владімірскій централ», коли у нас є наш «Лук’янівський СІЗО»? Цю пісню, написану ще у 2011 році, ми присвятили всім колишнім можновладцям на згадку, що влада – то не назавжди. Вони нам не вірили. Але якщо народ дав, то народ і забрати може. Хай і нинішні це пам’ятають.
Вступає бандура. Орест, трохи копіюючи манеру Михайла Круга, співає:
Весна ізнов прийшла,
Й промінчики тепла
У камері твоїй лягли на стіл.
В тій камері вони
Сиділи, як і ти,
Згадати все немає сил…
Були колись часи,
І жив ти, як усі,
Та рано зрозумів
Один закон —
З вовками хочеш жить,
По-вовчи треба вить,
Той вой тепер неначе стон…
ПРИСПІВ.
Лук’янівський СІЗО,
Вітер з пагорбів,
Коли ти банкував,
Та й на Банковій
Важке політики ярмо
(ой важке, пиздець, ой!).
Лук’янівський СІЗО,
Вітер з пагорбів,
Надія іще є,
Наче марево.
Бо не суддя звичайно губить,
А у владі перебор.
Коли ти на горі,
Так буде не завжди,
Одної миті враз усе зника,
І серце тисне страх,
І друзі кажуть на х…!
Бо ти уже простий ЗеКа.
ПРИСПІВ.
* * *
Після ночі, коли побили студентів, у країні все змінилося, навіть повітря. Стало густим, задушливим, наче димова курява.
– Ласкаво просимо до Білорусі! – гірко пожартував Тарас Чубай, вітаючись зі мною на ґанку одного невеличкого опозиційного каналу, де ми разом якийсь час працювали.
– Скоріше, до Північної Кореї.
– Істина завжди десь посередині.
– Тоді до Росії.
Гірко усміхнувшись, ми потискаємо один одному руки.
Кадри, які постали того ранку на всіх телевізійних каналах, приголомшили світ.
Ніч з 29 на 30 листопада. Майдан. Стела Незалежності. Атака «Беркута». Крик. Ґвалт. Кийки навперейми. Сльозогінний газ. Пошматовані українські прапори. Студенти намагаються втекти. Їх доганяють, ставлять на коліна, б’ють по головах. Лупцюють нещадно. Роз’юшені обличчя, заламані руки, розірвана одіж і паніка, паніка, паніка.
А потім купа питань: навіщо, для чого, кому вигідно, хто дав наказ? Клюєв? Льовочкін? Захарченко? Янукович-молодший? І жодної конкретної відповіді.
Напередодні ввечері ми з моїм другом Орестом Лютим були на Майдані. Спілка журналістів попросила дати імпровізований концерт для студентів, аби підтримати бойовий дух.
– Я проти будь-якої карнавалії! – безапеляційно заявив мені Лютий. – Аби не вийшло так, як у 2004 році. Поспівали, випустили пару, та й годі. Хай Руслана цим займається. У неї гарно виходить.
– Друже, я тебе дуже прошу! Давай сходимо, заспіваємо пару пісень, заради експерименту!
– Навіщо? Ми що, попса галіма? Та й чи готові вони до того ступеня радикалізму, який міститься у наших піснях?
– Давай перевіримо! Я тебе дуже прошу!
Вони виявилися не готовими. Коли Орест перед натовпом у кілька тисяч заспівав «А я – не москаль!», увесь Майдан, скандуючи: «Хто не скаче – той москаль», застрибав у такт пісні. Миттю на сцену вискочило аж трійко громадських активістів і, перекрикуючи виконавця, почали повчати, як правильно кричати: «Той, хто скаче, – той в Європу». Без провокацій! Без провокацій!
І тоді я ВПЕРШЕ почув, як Орест Лютий матюкається не на сцені, а в звичайному житті.
«Пішли вони на хуй, ці громадські активісти! – тільки й вимовив, коли покинув сцену, не довівши виступ до кінця. – Більше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.
