Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

і, повернувши кілька разів, під'їхав до гіпермаркету. І лише при вигляді грандіозної споруди спала недоречна думка. У цьому місці була ймовірність зустрітися з людиною, яка... яка, власне, нічого поганого не зробила. Просто не виправдала надій. Не спромоглася на вчинок у критичній ситуації. Виявилася таким самим членом з яйцями, які у достатній масі повзали навколо. То які можуть бути комплекси? Чому не відвантажити людині зневагу, на яку вона заслуговує, якщо станеться випадкова зустріч?

Коли вагання припинилися, перелаштовуватись у крайній ряд було вже пізно. Гаразд, скупимося в іншому місці. Але за кілька кварталів «Кашкай» таки взяв уліво. Чорт забирай, вона роками користувалася послугами гіпермаркета! Чого тепер мучитися такою хрінотінню?! Дурня...

Гамуючи роздратування, Ірина рулила дворами попри дев'ятиповерхівки, щоби не робити зайвих об'їздів. От же ж клята впертість! Нога торкнулася педалі гальма, пропускаючи зустрічну на незручному повороті, й очі несподівано вихопили те, що аж ніяк не чекали зараз побачити. Думки про цю людину вже відступили на задній план, і ось...

Здоровечий «Міцубісі» Дробота стояв, припаркований носом до огорожі, серед зграйки інших машин під будинком. Люди поверталися з роботи, паркувались і від'їжджали нові машини, а ця, здавалося, не характерна нічим особливим, була тут не на місці. Долоні спітніли, і кермо покрутилося знову не туди, куди планувала. Паркувальний майданчик значно меншого двору на пагорбі виявився зручним місцем. «Кашкай» втиснувся між роздовбаною «копійкою» та новеньким «шевроле» і застиг.

Мамо, не горюй...

Довго кусати губи не належало до її вад. На табло мобільника відкрила список останніх дзвінків — «Д.В.В.» Саме такою абревіатурою позначений шеф. Пальці рішуче натиснули кнопку. Поза зоною, як і раніше. Чорти... Вона биту годину просиділа нерухомо. Позиція давала непоганий огляд згори. Там постійно точився рух, але більша частина шефового джипа увесь час залишалася відкритою. Альбіна телефонувала чотири рази. На п'ятий Ірина не витримала:

— Пробач, дорогенька, сьогодні у тебе не буде ікри. Я задзвоню пізніше.

Інтонації, з якими вона це промовляла, завжди опускали співрозмовника до рівня плінтуса як мінімум. У неї намалювалися справи — як завжди несподівані й украй важливі, порівняно з якими решта — мурашиний шурхіт. Цього разу справді так і було, проте подруга не відчула важливості моменту.

— Це у тебе не буде сьогодні ікри, — просичала вона, вкладаючи у фрази всю зневагу, на яку була здатна. — А у мене якраз буде — і риба, і коньяк, і ще дещо, не зрозуміле фригідним чоловікоподібним...

Ця злива спаму заважала конструктивності думок, тому невимкнутий телефон ліг на сусіднє сидіння. Нехай Альбіна злиє і не кипить. Так... Де ж він? Що це може означати?

Забуття минулої ночі, адже сном це не назвеш, таки відновило Ірину, і зараз очі й не думали заплющуватися, хоча наближалася ніч. Місто ще жило, але менше ніж за годину все заспокоїться, і зробити це буде ой як незручно! Вона вийшла і зачинила машину. А тепер швидко!

Шлях поза будинками зайняв близько десяти хвилин, і малопомітна й малочутна у блиманні чужих фар і стукоті різнокаліберних підборів жіноча постать наблизилася до чорного позашляховика. Тільки не зупинятися! Серце завмерло. Джип не був зачинений! Дверцята клацнули, і її погляду відкрилася картина, що змусила заціпеніти.

Дробот відкинутий на спинку сидіння. Очі розплющені, застиглий погляд. Неприродно завислі руки, підкулені набік ноги. Особливо закарбувались у пам'яті черевики — вони стояли біля порога щільно стулені, торкаючись задниками основи сидіння, а коліна, навпаки, роз'їхались і баранка керма перебувала між ними. Акурат поміж ногами, впираючись дулом у сидіння, а рукояткою в «самі не хочу», лежав пістолет з нагвинченим на ствол глушником. Погляд Ірини знову ковзнув догори. А де ж дірка на чолі?! Одяг на грудях також чистий, тільки комір розхристаний, і видертий з м'ясом ґудзик ще тримався на клапті тканини. Все. Пасажирське сидіння порожнє. Крок назад — і відчинилися задні дверцята. На сидіннях та підлозі нічого. Чорт забирай, куди ж я лізу?

Багажник порожній. Дверцята заклацнулися. Ручки витерті. Ноги, не відчуваючи бруківки, несли жінку незрозуміло куди. Лише за кілька кварталів вона віддихалась, обдивилась і попрямувала до своєї машини. Ну, звичайно. Живий Дробот запізнитися на роботу не міг.

Вона їхала нервово і швидко. Думки намагалися працювати конструктивно. Насамперед — не наслідити. Ручки протерті, а більше ні до чого не торкалася. Якби хто й побачив її за відчинянням дверцят, то лише зі спини. Сьогодні ж викинути цей одяг. Усе!

Так виходило, що Дроботу не пощастило. Чогось не врахував. Комбінація, котру придумав цей хитрун, виявилась у чомусь помилковою, а справу він мав з такими мастодонтами, які зжеруть десяток «дроботів» і не вдавляться. Поки що усе було їй на руку. От тільки... Ноут, що пропав з кабінету, був єдиною ложкою дьогтю у бочці з медом, якою здавався припаркований «Міцубісі». Від цього порівняння Ірину пересмикнуло. Згадався трупний запах у салоні авто. Добрий собі мед... Вочевидь, Дробота замочили не щойно. Може, день тому. А може, й два. Тому й не відповідав. Адже напередодні «клубного столу» шеф уже сачкував з роботи і запросто міг бути мертвий. Судячи з усього, він так і не встиг увімкнути її ноута, інакше б апарат відізвавсь у мережах. Пощастило...

Боже, як же ж їй пощастило!

Проте ложка дьогтю продовжувала гірчити. Вимкнутий ноут десь валявся. Де? І коли він потрапить до рук стороннім особам, котрі можуть бути як правоохоронцями, що розслідуватимуть убивство директора «Глобуса», так і його «друзями» з одного та з іншого боку. Що там, у компі? Ну, звісно, її відбитки пальців на кнопках. Нічого дивного. Це справді її апарат. А шеф забрав користуватись. Або ж знайшов крадія з власного штату, просто не встиг їй повернути.

А крім відбитків? І за умови, що до нього доберуться оті, які рохкають і гризуть одне одного? Що ж, там купа її робочих програм. А бешкетувати за допомогою цього апарата вона ніколи собі не дозволяла. Хіба шеф за той короткий час увімкнення встиг ним кудись улізти. І що тоді? Тоді усе хріново. На ноуті могли залишитися будь-які файли. Навіть розмови отих невідомих для неї людей, які вона прослуховувала у кафешці. Тож навіть після смерті її головного кровопивці справи могли залишатися кепськими.

Де ж він, цей ноут?

Виконавши розворот практично на місці, «кашкай» помчав у зворотному напрямку.

XXV

 

тукіт підборів лунав у напівтемному коридорі зловісно й рішуче. Максим Петрович, охоронець внизу,